Не відаєш туги моєї, Космосе!
Стікає біль по венах і не спиниться,
В пульсаціях твого звучу я голосу
І вірю в те, що мрія ця окрилиться.

Ловлю тепло, що рветься через відстані,
Ловлю душею всі твої означення.
Тавром два серця наші є помічені
За пристрасті, що болями оплачуєм.

Свідомість догорає, наче знищена
Реальністю, розтерзаною прірвою,
Яка між нас горою є найвищою,
Яка безсонням серце прагне вирвати.

Здається, ця любов - забави розуму,
Для тіла і душі неначе вбивством є.
В Небес за це пробачення попросимо,
Хоч є любов завжди безмежно-чистою!

У сни втікаю, ходжу лабіринтами
У пошуках того, що мною втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами.
Пробач мені усе, що не пробачено!

В очах Небес не маємо розгрішення,
Шматуєм душу, прагнучи кохатися.
Усе вагоме бачиться на відстані!
А знаєш - з нами все ще може статися?...