Будь ласка, оцініть, навівши мишку на шкалу:
( 4.4 | 106 голосів )
Сповідь смертника
Дивне сновидіння у Карпатах
Важкі роздуми
Вигідна пропозиція
Подорож по Ірану
Арешт
Перші допити
Бойова операція колишнього спецназівця
Ніжний голос сумління і перша перемога
У камері смертників
Долі приречених на смерть
Несподіване Умиротворення
Рятівне покаяння
Знову пророчі сни
Не думайте, що говорити будете
Твій Бог сильніший!
День чудес Господніх
Людина – господар своєї долі
Післямова
Всі сторінки
Ґолтіс

Перед вами - розповідь колишнього радянського спецназівця про його неймовірні пригоди в Ірані. Разом з тим, це дивовижна історія про безмежну надію людини на Бога і Його порятунок у зовсім безнадійній, здавалося б, ситуації через глибоке покаяння зневіреної душі.
Її розповідає відомий український мандрівник Ґолтіс, який сьогодні подорожує по всьому світу, долаючи недоступні пустелі та гори не для того, щоби покорити їх, а для того, щоби краще пізнати геніальне твориво Господнє й вдалині від клопотів сучасної цивілізації спілкуватися зі своїм Творцем. Описані події відбувалися в далекому 1996 році.
Ґолтіс, у минулому багаторазовий чемпіон зі східних єдиноборств, володар чорного дану, радянський спецназівець, у критичній ситуації міг з легкістю врятувати своє життя, застосувавши здобуті колись навики. Але Голос Совісті зупинив його в останню мить і він вирішив свідомо піти на смерть, поклавши свою надію тільки на Господа, не наважившись позбавити життя своїх конвоїрів…

Від редакції «Джерела»

 

Що б не робилося – все на краще

Все наше життя – ланцюжок випробувань, результатом яких стає усвідомлення чогось важливого. І якщо з тобою трапляється щось - ну, зовсім, здавалося б, погано і дітися нікуди - нерозумно питати: «За що?». Правильне питання - «Навіщо?». Будь-яке випробування - завжди шанс. Бог не карає нас, а всього лише дозволяє нам вчитися. Якщо б тоді, у дев'яносто шостому в Ірані, я поставився до ситуації не з такої позиції, ми б з вами зараз не розмовляли ... Оскільки реально ситуація була з розряду тупикових, безвихідних. У всякому випадку, як мені пояснили згодом, до мене нікому ще з подібного розкладу вибратися живим не вдавалося...
Ні, я не кажу, що це був єдиний випадок в моїй біографії, коли я опинився на межі життя і смерті... Я про інше... Коли зі мною траплялося щось екстраординарне, щось, що вимагало стовідсоткового самовладання вже зараз і негайно, стовідсоткового вкладення всіх душевних і фізичних сил, я кожного разу від усього серця дякував Господу за те, що Він не залишає мене, за те що дає можливість навчатися... Проходили рік, два, іноді п'ять ... або навіть сім років... і я розумів, навіщо мені було необхідне те або інше випробування, заради чого Бог провів мене крізь ту чи іншу критичну ситуацію...
Не можу сказати, що стійкість моя завжди носила бездоганний характер. Однак відвертої малодушності намагався не допускати. Коли я зрозумів - куди потрапив, коли зрозумів, що з цієї камери смертників ніхто ніколи живим не вийшов – я на якийсь час відчув себе трохи не в своїй тарілці. Я навіть подумав: «Боже, невже Ти покинув мене тепер?» Все, що було зі мною раніше - перелом хребта, укуси отруйних павуків в джунглях, укус отруйної змії в пустелі Калахарі, – це все було зрозуміло. Навіщо, чому, що усвідомити, чому навчитися... Але камера смертників у в'язниці іранської держбезпеки?! Цього я зрозуміти не міг. Зворотного шляху немає - це було очевидно. Але куди далі?! Невже – ТУДИ? Або?.. Або що?.. Коротше, я був у замішанні і головне питання, рішенням якого в основному займався, був - де взяти сили, щоб померти гідно. І відчував я себе погано - дитиною безпорадною. Ні, радше, птахою, якій крила з коренем видерли.
Але якщо приймаєш будь-яку долю, якщо впевнений, що все завжди на краще, якщо ніколи ні за яких обставин не осуджуєш Господа і не втрачаєш віру в те, що на все є промисел Божий, то завжди знайдеш правильний шлях ... Головне - слухати голос серця і слідувати йому.
І тоді трапляється «звичайне диво». Минуло сім років, перш ніж я зрозумів, навіщо сидів в іранській камері смертників і чому вийшов звідти живим.
Те, що відчуває людина, перебуваючи на межі життя і смерті - справжнє одкровення. Кожен помирає поодинці, але наодинці з Богом. Суєтний розум затихає, внутрішня балаканина припиняється. Залишаються тільки душа – і Бог. У тиші. Мовчазний діалог в порожнечі... Навіть, скоріше, монолог Бога в тобі... Перебуваючи в камері смертників, я по-новому усвідомлював своє життя – мить за миттю...
Я був готовий до болісної смерті, я вважав, що така неминуча плата за прекрасне життя, в якому я не хотів би змінити жодного миті. Моя душа була переповнена вдячністю до Бога за те, як Він провів мене крізь це життя...



Додати коментар


Захисний код
Оновити