Будь ласка, оцініть, навівши мишку на шкалу:
( 4.4 | 106 голосів )
Сповідь смертника
Дивне сновидіння у Карпатах
Важкі роздуми
Вигідна пропозиція
Подорож по Ірану
Арешт
Перші допити
Бойова операція колишнього спецназівця
Ніжний голос сумління і перша перемога
У камері смертників
Долі приречених на смерть
Несподіване Умиротворення
Рятівне покаяння
Знову пророчі сни
Не думайте, що говорити будете
Твій Бог сильніший!
День чудес Господніх
Людина – господар своєї долі
Післямова
Всі сторінки

Долі приречених на смерть

Один з в'язнів колись служив в американських ВВС найманим льотчиком – за що, власне, і потрапив сюди... Ця людина добре говорила по-англійськи. Через нього я спілкувався з усіма іншими.

Часу між допитами було достатньо – так що ми встигли не тільки поспілкуватися, але й здружитися. Кожен розповідав про свою долю, про те, як і чому сюди потрапив. Фактично, це були сповіді. Люди просто сповідалися один одному – ні мечеті, ні церкви, ні мулли, ні батюшки... Ніяких «офіційних» каналів звернення до Бога ... Так що нічого іншого не залишається – тільки сповідь від серця до серця... Власне, цілком прямий шлях звернення до Господа...

Слухав я їхні історії і розумів: кожна історія, кожна доля – окрема книга ... В одного в Афгані – важко хворий батько – чоловік вирішив перейти кордон і в Ірані заробити грошей на лікування. В іншого – хвора дружина з сімома дітьми, і знову ж – перейшов кордон лише для того, щоб заробити в Ірані грошей. Були й ті, хто перевозив через кордон наркотики. Одних підставили – вони поняття не мали, що у вантажі було заховано. Інші пішли на злочин свідомо, але, що характерно, всі від безвиході. Наприклад, щоб заробити грошей на закупівлю продовольства для свого кишлаку, який страшно бідує...

Одного заарештували за зберігання зброї... Йому погрожували, обіцяли вирізати всю сім'ю. Щоб захистити своїх близьких, він купив зброю – з цією зброєю його і взяли...

Найбільше мене вразило те, що ніхто не скаржився на свою долю, ніхто не шкодував про себе особисто... журилися тільки з приводу того, що не зуміли довести до кінця задумане...

«Як же мій батько, адже у нього немає більше нікого?..»

«Як же сім'ю врятувати? Адже без мене їм не вижити?..»

І ми молилися – не про порятунок, а про прощення гріхів. На порятунок ніхто не розраховував ...

Вони молилися по-мусульманськи, я – по-християнськи. Часом я навіть відчував себе ніяково: вони молилися в першій годині ночі, потім – о 4:00 ранку... Я-то як християнин в цей час можу спати... А у них ¬ все серйозно!

Одного разу навіть бійка почалася... Хтось фразу з Корану не так вимовив - всі решта на нього з кулаками накинулися ...

Довелося заступитися. Вони кажуть:

«Ґолтіс, він же текст Корану переінакшив...»

А я їм у відповідь на це прямо цілу лекцію прочитав. Сказав, що текст, звичайно, значення має, але важливо головне – щоб людина серцем до Бога зверталася ...

«Адже він же брат ваш, – кажу, – ви ж всі знаєте його, якщо він і помилився – хіба це привід з побоями на нього накидатися? Найголовніше він робить правильно – він звертається до Бога з глибини свого серця... »

Перейнялися вони моїми словами, просили в нього пробачення... І мені дякували за те, що втрутився, не дав їм подобу людську втратити...

Коротше, все було добре. Годували смертників рясно - що називається, «на забій». Мене це з самого початку вразило – в камері було повно горіхів, сухофруктів, іншої їжі. Все складено акуратненько, чистенько так. Їж – не хочу. Поважають у них смертників ... Напевно, це у всіх культурах так. Смертник – він смертник і є...

Але я не їв. Мене як тільки з ями в камеру перевели, і я зрозумів – все, смертної кари не минути, так відразу ж на сухе голодування перейшов. Дуже вже катувань під час страти боявся, вирішив - краще від голоду померти. Три тижні - і все. Співкамерники спочатку журилися, умовляли, запитували:

Ґолтіс, ну чому ти не їси? Ну, поїш з нами, нам дивитися на тебе боляче...

Тільки я непохитний був. Пояснив їм, як зумів, чому я не їв і не пив.

«Брати, - кажу, - горець я, бо в неволі мені не жити, і мучити себе муками смертними я нікому не дозволю, так що не вмовляйте, їсти і пити все одно не стану ... В неволі – не можу. Коль судилося мені померти, я маю намір зробити це сам по собі - без сприяння ката ... Хоч у цьому хочу залишитися вільним...»

Вони все зрозуміли і більше про їжу зі мною не говорили...

Коли когось забирали на допит, всі молилися за нього – щоб він зміг перенести страждання... Кожен міг щиросердно зізнатися, розповісти свою історію, але ті, хто допитував – не вірили, і намагалися все-таки вибити «правду» - імена, явки, паролі...

Я це по собі знав – мені теж не вірили... Вони, мабуть, вважали якось так: «Убити-то ми їх все одно уб'ємо, але, поки вони живі, інформації потрібно отримати якомога більше».

І допитували... З допитів поверталися в стані... Дивитися було боляче.



Додати коментар


Захисний код
Оновити