Будь ласка, оцініть, навівши мишку на шкалу:
( 4.4 | 118 голосів )
Сповідь смертника
Дивне сновидіння у Карпатах
Важкі роздуми
Вигідна пропозиція
Подорож по Ірану
Арешт
Перші допити
Бойова операція колишнього спецназівця
Ніжний голос сумління і перша перемога
У камері смертників
Долі приречених на смерть
Несподіване Умиротворення
Рятівне покаяння
Знову пророчі сни
Не думайте, що говорити будете
Твій Бог сильніший!
День чудес Господніх
Людина – господар своєї долі
Післямова
Всі сторінки

Не думайте, що говорити будете

Вранці прокидаюся, розповідаю співкамерникам про свій сон. І вони – всі, як один – надихнулися, кажуть:

«Ґолтіс, швидко записуй промову свою!»

Стали в двері стукати, попросили охоронця, щоб приніс папір і ручку. Той кудись збігав, приніс огризок олівця і клаптик папірця...

Я бачу – на ньому навіть тезисно нічого записати мені не вдасться. І відчуваю, як втікає від мене інформація, ховається кудись, забуваю я промову – і нічого не можу вдіяти, оскільки навіть ниточка, що пов'язує мене з моєю промовою – і та розчиняється...

Тут відкриваються двері і мене викликають на допит...

Пов'язка на очах, ведуть коридорами, вводять в кімнату для допитів, ставлять на коліна обличчям до стіни. Це - стандартна процедура.

І тут я чую за спиною незнайомі голоси. Розмовляють троє чоловіків – раніше жоден з них мене не допитував. Голоси мужні і, судячи по тону, належать людям, що значно більше інтелігентні, ніж ті офіцери, з якими мені доводилося спілкуватися раніше. Я не знаю мови і не розумію, про що вони говорять.

Але голоси - дуже «правильні», голоси справжніх воїнів, голоси мужніх людей, з якими я можу прямо спілкуватися «від серця до серця»... Вони сподобалися мені – з першого почутого мною звуку.

Однак до спілкування ще далеко: адже я для них поки що американський шпигун, ворог. А такі люди з ворогами не церемоняться і ні на яке компромісне спілкування не підуть. У той же час я зрозумів, що це якраз і є «трійка» – та, що замінює тут суд – ці люди покликані вирішити мою долю, і їх рішення буде остаточним...

Я повинен змусити їх вислухати мене. Але як?...

І тут вони звертаються до мене через перекладача: я чую приємний молодий жіночий голос і ідеально чисту російську мову... У мене буквально серце завмерло. Дівчина-перекладач! Та, про яку попереджав мій Ангел-охоронець! І я кажу:

«Дівчино, мені тебе послав сам Господь. Я бачив сон, мені необхідно вимовити свою вирішальну промову, вона займе хвилин сорок, але вони повинні її вислухати, бо я буду говорити з глибини свого серця і звертатися буду до їхніх сердець, адже я їм не ворог, хоча вони мене таким і вважають».

Тут іранці роздратовано втрутилися, на своїй мові почали вимагати від неї, щоб вона припинила зі мною спілкуватися, а тільки перекладала їхні запитання і мої відповіді. Але вона перевела їм те, що я сказав. Я відчув, як ще більше посилилося їхнє роздратування.

«Яка промова?! Які сорок хвилин?! Ми задаємо питання – він відповідає!»

Тоді я сказав, що чудово розумію їхнє ставлення до мене, розумію, що порушив закон, і готовий понести покарання. Я сказав, що готовий до смерті й самої смерті не боюся. Але є Закон, який вище всіх інших людських законів, який однаково діє завжди і скрізь – незалежно від політичної системи, релігії, нації. Цей Закон - Закон совісті. І моє звернення – звернення до них не від мене особисто, але від імені саме цього найвищого Закону. Тому я прошу їх вислухати мене. Не важливо, яким буде їх вирок для мене особисто, однак можуть бути й інші люди, які опиняться на моєму місці – такі ж, як я – ті хто не збирається завдавати зло народу Ірану, хто вважає всіх людей братами і бажає їхній країні лише могутності та процвітання. І якщо вони вислухають мене зараз, то, можливо, в майбутньому зможуть краще розрізняти ворогів і чесних людей.

І я почав говорити. Слова, які, начебто, забулися, самі собою полилися з мого серця. Судді замовкли – це був монолог. Я говорив, дівчина перекладала.

Минуло хвилин сорок. Я сказав все і замовк.

Вони теж не вимовляли ні слова. Кілька хвилин мертвого мовчання...

А коли вони стали обговорювати між собою те, що я сказав, я раптом почув, що голоси їхні втратили свою жорсткість. Дівчина взагалі розплакалась і, схлипуючи, сказала: «Ґолтіс, начебто, все добре».

Хвилин п'ять вони радилися. Потім один з них – напевно, старший за званням – заговорив. Дівчина перекладала:

«Ґолтіс, ти знаєш, сталося диво. Твої слова справили переворот в наших душах і в наших серцях. Ми не будемо говорити багато слів. Ти вільний».

Дівчина, після того, як перевела ці слова, просто розридалася.

А вони кажуть:

«Ґолтіс, іди в камеру, візьми свої речі, попрощайся з друзями... А тоді повернешся, бо ми чекаємо тебе для останнього слова».

І я чую, що плаче не тільки дівчина, їхні голоси – голоси цих мужніх людей, високих чинів держбезпеки постійно воюючої країни – теж тремтять.

 



Додати коментар


Захисний код
Оновити