Цікава історія. Пригадую випадок, як пару років тому у Массачусетсі дерево під час бурі впало прямо на автомобіль, в якому сидів один непокірний синок віруючих батьків. Очевидно, що батьки йому не один раз свідчили про Бога, але він відкинув Бога... і така смерть.

Брайан їхав по безлюдній дорозі, коли він побачив на узбіччі заглохлий Мерседес.
У ньому він побачив літню жінку, на виглядзовсім розгублену. Він зупинився перед її машиною, вийшов зі свого старого Понтіака і попрямував до зневіреної жінки.Дама була дуже перелякана.
Весь час, поки вона сиділа в машині, ніхто не зупинився. А цей
молодий чоловік, чи не заподіє він їй зло? "Я вам допоможу, Мадам"- сказав він. "Пересядьте в мою машину, де вам буде трохи тепліше, моє ім'я Брайан Андерсон." Він виявив, що в машині лопнуло колесо. Але через свій віку жінка не могла з цим сама справитись. Брайан присів, подивився під машиною, щоб визначити, куди помістити
домкрат, потер руки, щоб зігріти пальці, і взявся за роботу.
Помінявши колесо, Брайан посміхнувся. Дама запитала, скільки вона винна йому за
роботу, неважливо як забагато. Брайан відповів, що вона йому нічого не винна. Він просто допоміг комусь у скрутну хвилину. Бо тільки Бог знав, скільки раз люди
допомогали йому в минулому.
Він сказав, що якщо їй дійсно хочеться відплатити, то наступного разу, коли вона
побачить когось у скруті, нехай допоможе цій людині і тоді згадає про нього. Через кілька кілометрів жінка побачила ресторан. Вона увійшла в нього, щоб зігрітися і
перекусити на дорогу. Дівчина, яка її обслуговувала, привітно посміхнулася, незважаючи на те, що вона цілий день на ногах. Дама бачила, що ні робота, ні її вагітність, ні безсилля не позбавили цю дівчину привітности! Коли вона закінчила свою вечерю, то заплатила за неї банкнотою в 100 доларів. Дівчина пішла за здачею. Але дама
швидко вийшла з ресторану. Повернувшись, дівчина виявила, що жінка зникла. Тоді
вона помітила на столі записку. Сльози бризнули з її очей, коли вона прочитала те, що написала їй дама: "Ви мені нічого не винні. Я просто пройшла повз. Хтось
допоміг мені сьогодні, так я це роблю для вас. Якщо ви дійсно хочете відплатити
мені, тоось що потрібно зробити: не дозволяйте цьому ланцюжку любові
закінчитися на вас". Під серветкою на столі лежали ще чотири банкноти по 100
доларів. Як могла дама знати про те, в чому нуждались вона і її чоловік? Вдома
дівчина, притулившись до чоловіка, ніжно поцілувала його і тихо сказала: "Все буде добре. Я люблю тебе, Брайан Андерсон".
Є стара приказка: "Добро ніколи не втрачається", відкриті долоні завжди щось
отримують.

Знайшли ще таке свідчення:

В Єгипті мусульманин убив свою дружину, а потім поховав її з їхніми дітьми:
немовлям і 8-річною донькою. Дівчатка були поховані живі!
Після цього він повідомив у поліцію, що дітей вбив дядько. Минуло 15 днів,і помер інший член їх сім'ї. Коли всі пішли, щоб його поховати, то виявили маленьких дівчат під піском - ЖИВИМИ!
За законами країни цей чоловік буде страчений. Старшу дівчинку розпитували, як вона вижила. "Чоловік у сяючій білій одежі, з кровоточивими ранами на руках, з'являвся кожен день, щоб годувати нас. Він будив мою маму і таким чином вона могла доглядати мою сестричку" - сказала вона. У неї взяли інтерв'ю на єгипетському національному телебаченні.
Інтерв'ю брала ведуча новин, одягнена в хіджаб. В ефірі вона сказала: "Це був ніхто інший, як Ісус, бо ніхто більше лиш Він робить таке. "
Мусульмани теж вважають, що це міг зробити Ісус, але тоді їм треба визнати, що рани свідчать про те, що Він дійсно був розп'ятим і тоді ясно , що Він є живим! Також ясно, що дитина не могла придумати таку історію як ця, і немає жодного іншого пояснення тому, як ці діти, що вижили,без істинного чуда.
Мусульманські лідери готуються до труднощів, щоб з'ясувати, що робити з цією новиною; як і зі зростаючою популярністю фільму «Страсті Христові»! Враховуючи, що Єгипет є центром ЗМІ та освіти на Близькому Сході, будьте впевнені, що ця історія широко розійдеться. Христос усе ще перевертає світ догори дном!
Блаженний той муж, що покладається на Господа, і якого надія - Господь. (Єр.17:7)

Чому Бог не дав крил людині?
Один мисливець часто ходив у ліс полювати. Одного разу, довго він забирався на високу гору, вистежуючи свою здобич. Стомившись, він вирішив зробити перепочинок і трохи відпочити. Він сів на камінь, подивився в небо і побачив зграю птахів, які перелітали з одного краю в інший. Раптом у нього виникла думка: «Чому Бог не дав людині крила, щоб і вона могла літати?» У цей же час повз мисливця проходив смиренний відлюдник і, дізнавшись його думки, сказав йому: - Ось ти думаєш про те, чому Бог не дав тобі крила; а от якщо б і дав, ти все одно був би незадоволений і сказав: «Мої крила слабкі, і я не можу піднятися на потрібну мені висоту до самого неба, щоб дізнатися , що там»; і якщо тобі будуть дані сильні крила, здатні підняти тебе до небес, то й тоді ти знову будеш незадоволений і скажеш: «Я не розумію, що тут відбувається»; і якщо буде дано тобі розум, ти будеш незадоволений і скажеш: «Чому я не Ангел?»; і якщо ти станеш Ангелом, ти знову виявиш невдоволення і скажеш: «Чому я не херувим?». І якщо зроблять тебе Херувимом, ти подумаєш і скажеш: «Чому Бог не дозволив мені керувати Небом?». І навіть якщо тобі і дасться керувати небом, ти все одно цим не задовольнишся і захочеш більшого. Тому завжди мирися і будь радий тому, що ти маєш, і що тобі дарується. І тільки тоді ти будеш жити з Богом.
Мисливець зрозумів, що відлюдник розкрив йому очі на істину і подякував Богові за те, що він послав йому цього ченця, який відкрив йому шлях смирення. (перекладено з російської)

Один чоловік прийшов до мудреця і поскаржився:
- Я не бачу ніякого сенсу в своєму житті. Все в підсумку зводиться до формули «робота-дім-робота». Робота нудна, і я кожного разу з трудом досиджую до кінця робочого дня. Але вдома ще гірше - не знаєш, чим зайнятися і як вбити вільний час. У знайомих свої справи, їм не до мене.
А тому, коли я хочу з ними зустрітися, щоб хоч якось скрасити свою самотність, вони знаходять різні причини для відмови. Останнім часом я все частіше думаю, як би скоріше дожити це життя до кінця.
- Ти думаєш тільки про себе. Тобі треба навчитися бачити інших людей. Ходімо зі мною, - сказав мудрець.

В дорозі чоловік думав: «Який це мудрець? Схоже, що він так і не розібрався в моїй проблемі. Нічого толком не сказав. Замість цього ми йдемо в невідомому напрямку. Не дарма у мене було передчуття, що мені вже ніхто і ніщо не допоможе. Яке йому діло до мене?»
Чоловік, думаючи про себе, навіть не помітив, як вони увійшли в сад.
Мудрець раптом зупинився і сказав:
- Подивися, - він вказував на людину в інвалідному візку, яка сиділа перед мольбертом з пензлем у руці.
Навколо пахли квітучі вишні, сяючи білосніжною пеленою в сліпучих сонячних променях. І точно така ж пишність цвіла на картині художника.
- Треба вчитися у таких людей, - сказав мудрець.
- Малювати? - Не зрозумів чоловік.
- Ці люди - художники свого життя. Намалюй своє життя таким, яким хоче бачити його Бог, і ти знайдеш своє щастя. Щодо часу - його не треба вбивати, а проводити з користю для себе й інших, а щодо самотності, тут ще простіше - не потрібно намагатися скрасити свою самотність. Скрашуй самотність іншої людини.

Живуть в сусідніх будинках сім'я віруючих і сім'я невіруючих. Невіруючі весь час сваряться, а у віруючих завжди тиша і взаєморозуміння. Дружина невіруючого сусіда каже чоловікові:
- Сходи до сусідів і подивися, що такого вони роблять, що у них завжди все добре.

Пішов, сховався і спостерігає. Ось бачить, жінка миє підлогу в хаті, раптом щось її відвернуло, і вона побігла на кухню. В цей час її чоловікові треба було терміново в будинок. Він не помітив відро з водою, зачепив його і вода розлилася.

Тут прийшла дружина, вибачається перед чоловіком, каже:
- Пробач, дорогий, я винна, я залишила відро на проході. Він:
- Ні, це ти вибач, я винен, бо я не побачив його в себе під ногами.
Невіруючий чоловік засмутився і пішов додому. В будинку дружина запитує:
- Ну що, подивився?
Чоловік:
- Так!
Дружина:
- Ну і що?
Чоловік:
- Все зрозумів! У нас завжди ВСІ ПРАВІ, а у них завжди ВСІ ВИНУВАТІ.

Якось один художник намалював картину "Христос біля дверей". Один з його друзів говорить йому:
- Гарна картина. Але тільки в ній є одна помилка.
- Яка помилка?
- Ти намалював двері, у яких немає ручки.
- Та ні ж. Немає там ніякої помилки. Ручка є, тільки вона... лише зі зворотнього боку.

Бог ніколи нікого не примушує слідувати за ним; Він ніколи не вривається у двері нашого серця, а лише стукає... Чи чуємо ми Його стук? Чи гостинні ми для Бога? Чи впустили ми Його в своє серце? Якщо ні, то є той, хто вривається в нього без запрошення. Лукавий ніколи не церемониться з нами.

Нехай же в наших серцях завжди живе Христос, і тоді місця лукавому не буде. Впустіть у своє серце Христа, адже Він стукає, а ручка то з вашого боку.

НЕ ПРОДАЄМО...
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило, розрадило, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо батьків.

Притча про щастя
Старий мудрий кіт лежав на травичці і грівся на сонечку.
Раптом, повз нього пронеслося маленьке шустре кошеня. Воно кувирком прокрутилось біля кота, різко підскочило, а потім знову почало бігати кругами..
- Що ти робиш?- ліниво поцікавився кіт.
- Я намагаюсь спіймати свого хвоста! - відповіло захекане кошеня.
- Але для чого? - засміявся кіт.
- Мені сказали шо хвіст - моє щастя,
Якщо я спіймаю його, то зможу зловити і своє щастя... от, я і бігаю вже третій день за ним..але він весь час від мене втікає....
- Старий мудрий кіт засміявся...
Колись я так само, як і ти бігав за своїм щастям, а воно весь час втікало від мене і я облишив цю затію.
Через деякий час я зрозумів, що немає сенсу ганятися за щастям. Воно завжди слідує за мною по п"ятах.
Де б я не був моє щастя завжди зі мною, потрібно всього лише про це пам`ятати!!!!

Кухоль молока

Один бідний парубок намагався заробити гроші на навчання - продавав перехожим паперові хустинки та інші дешеві дрібнички. З тією ж метою він стукав і стукав до різних дверей. Кінець кінцем пересвідчився, що має в кишені лиш кілька срібняків, до того ж відчував несамовитий голод.

Нічого не вдієш: вирішив просити чогось їстівного в найближчому домі. Та, коли відчинила йому гарненька дівчинка з великими зеленими очима, бідоласі забракло відваги.

Тож, замість просити якогось харчу, попросив кухоль води.
Дівчинка здогадалася, що прибулець насправді голодний, і принесла йому великий кухоль молока.
Хлопець щиро їй подякував, а тоді запитав:
- Скільки я винен?
- Ніскільки, - відповіла дівчинка. - Матуся каже, що люб'язність не коштує нічого.
- Дякую тобі, дякую від щирого серця, - повторив хлопець.
Коли Говард Келлі залишив гостинне подвір'я, він почувався значно краще. І не тільки фізично: його віра в Бога і в людину неабияк зміцнилася.
А був перед тим у такому стані, що вже намірявся відмовитись від ґрунтовної освіти, однак простий вчинок доброї дівчинки додав йому сили й бажання продовжувати далі.

Минуло багато років. Та сама дівчинка, тепер доросла жінка, тяжко занедужала. Місцеві лікарі нічим не могли зарадити. І зрештою, спрямували її до великого міста, де фахівці таки вміли лікувати її доволі рідкісну хворобу.
Доктор Говард Келлі, справжнє світило у тій галузі медицини, звісна річ, був запрошений на консиліум.
Коли він почув назву місцевості, з якої прибула жінка, очі його заблищали. Негайно попрямував до лікарні, де просив показати йому палату, в якій лежала хвора.
Він одразу її впізнав, і не тільки через її зелені очі. Потім пішов на консиліум - з твердим рішенням зробити все можливе, аби врятувати жінці життя.
Не шкодував ні сил, ні часу для подолання важкої недуги. Відтак після тривалої і виснажливої боротьби жінку вдалося врятувати. Коли загроза минула зовсім, професор Келлі попросив адміністрацію лікарні повідомити йому, скільки коштувало лікування пацієнтки. Подивившись на суму, він написав декілька слів на папірці з рахунком.
Рахунок віднесли пацієнтці. Жінка боялася навіть глянути на нього: була певна, що все життя змушена буде сплачувати величезну суму.
Втім, набралася духу - і поглянула. В око впали слова, написані чиєюсь рукою на полях документа: "Сплачено сповна - кухлем молока".

І підпис: доктор Келлі.

ТАК БУДЕ НЕ ЗАВЖДИ

Це було в часи гонінь на християн. В одному селищі жила християнська сім'я. Батькові важко було прогодувати дружину і маленьких дітлахів, хоч він і працював, не покладаючи рук. Але всю свою печаль він поклав на Господа і вірив, що коли-небудь все зміниться на краще. Якось, щоб і себе, і сім'ю свою підбадьорити, вигравірував батько на дощечці слова: "ТАК БУДЕ НЕ ЗАВЖДИ" . І повісив напис на видному місці в будинку.

Пройшли роки гонінь, і настав час достатку і свободи. Виросли діти, з'явилися онуки. Зібралися вони за багато накритим столом в батьківському домі. Помолилися, подякувавши Господу за надіслані дари.

Старший син раптом помітив стару табличку.

– Давай знімемо, – говорить батькові, – так не хочеться згадувати про ті важкі часи. Адже тепер все позаду.

– Ні, діти мої, нехай висить. Пам'ятайте, що і ТАК теж буде НЕ ЗАВЖДИ. І вчіть цього своїх дітей. Потрібно вміти за все дякувати Господу. Тяжкий час – спасибі за випробування. Легко тобі живеться – спасибі за достаток. Тільки той вміє бути вдячним, хто завжди пам'ятає про вічність.

Колись дуже давно, на Землі був острів, на якому мешкали усі духовні цінності. Та одного разу вони зауважили, що острів почав опускатись підводу. Усі цінності сіли на свої кораблі і поплили світ за очі.Залишилась тільки Любов.Вона чекала до останнього,але коли вже чекати було нічого, їй тежзакортіло податися геть. Тоді вона звернулась до Багатства іпопросилась до нього на корабель. Але Багатство відповіло– На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут не вистачить місця.Коли повз пропливав корабель Суму вона попросилась до нього, але той відповів:– Вибач, Любов я такий сумний, мені треба завжди залишатися насамоті.Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та сказала,що Любов порушить гармонію на її кораблі.Поруч пропливала Радість, але вона така була перейнята веселощами, що навіть не почула, як її кликала Любов.Тоді Любов впала у відчай. Але раптом вона почула голос десь позаду:– Ходімо Любов, я заберу тебе з собою.Любов озирнулася і побачила старого. Він довіз її до суші, і коли старий поплив, Любов згадала що вона забула запитати його ім'я.Тоді вона звернулась до Знання– Скажи, Знання, хто врятував мене? Хто був цей старий?Знання подивилось на Любов– Це був Час.– Час? перепитала Любов – Але чому він врятував мене?Знання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалеч,куда поплив старий:– Тому що тількі Час знає якою важливою в житті є Любов.

Ця історія про те, як інколи бажання змінити обставини життя і жити на «широку ногу», можуть лише запровадити молодих людей туди, де тільки мріють про свободу.

Один із в’язнів, назвемо його Володею, розповів колись історію з власного життя, як він хотів свою маму, старшу жінку, зробити сучасною. Таке бажання у нього з’явилось тоді, коли одного вечора, під час дощу, вони з друзями стояли у під’їзді багатоповерхового будинку, де всі мешкали. Здалека помітили жінку, яка, закутана в хустині, тримаючи у руках дві сумки, перестрибувала через тільки-що створені дощем калюжі і спішила у напрямку під’їзду. Всі почали "ржати"…

Чомусь усім здалека ця жінка виглядала дивною та смішною… Коли вона наблизилась до хлопців, Володя побачив свою маму. Звичайно, мама втішилась тим, що син чекав на неї, та не втішився син, тому що кілька хвилин тому назад разом із друзями він сміявся із якоїсь старомодної і дивної жінки, і не міг собі подумати, що ця жінка - найрідніше, що є в його житті. Вдома була тиша… Звичайно, як пізніше розповідав Володя, він запропонував своїй мамі бути більш сучасною, і обіцяв, що до цього докладе значних зусиль та, звичайно, грошей.

Почав красти. Зловили, сину-одинаку присудили все, в чому можна було його звинуватити. Суд, вирок: 6 років позбавлення волі, мамині руки та обіцянка, що «ніколи тебе не полишу на самоті, час пройде швидко і ти вийдеш на волю, буду кожен день писати тобі листи, розповідати про наш дім, про сусідів, про все, чим живу і що роблю». Як згадує Володя, мама виконала свою обіцянку на всі сто! Кожен день у тюрму приходив лист. Було цікаво їх отримувати та читати, здавалось, що у цих листах приходить тепло, надія та бажання жити! Швидко сплили 6 років – час очікування того дня, коли двері тюрми будуть позаду тебе, а навкруги - воля!

Вийшовши з тюрми та приїхавши додому, в першу чергу, Володя побіг на базар, купив букет квітів. Знайоме подвір’я, під’їзд, двері дому… Коли постукав у них, каже Володя, ніхто їх не відкрив, напевно, мами не було вдома. Із дверей навпроти вийшла сусідка, яка з радістю та усмішкою кинулась пригортати до себе ще вчорашнього в’язня. Однак в очах цієї сусідки Володя прочитав сум. Як пізніше стало відомо, його мама рік тому назад померла: знайшли у неї рак. Як розповіла Володі сусідка, його мама, пам’ятаючи свою обіцянку писати синові до тюрми щодня листа, вирішила написати йому листи наперед і передала їх сусідці, щоб ця, кожного дня, вкладала їх у конверт та відсилала її синові.

Таким чином навіть тоді, коли мама Володі вже померла, він все одно отримував у тюрмі від неї листи, де вона просила його бути мужнім та витривалим, вертатись додому і пам’ятати про те, що його там завжди чекає найрідніша людина на світі. Букет квітів заніс на цвинтар. Там на могилі, вочевидь, що була найважливіша зупинка у його житті. Дивився в минуле: скільки всього було пережито, передумано, втрачено і недооцінено… Якби не листи мами, напевно, що тюрма виглядала місцем прокляття та нездатності щось змінити у своєму житті. А так - Володя пережив великий урок на все життя! Злом ніколи не зміниш життєві обставини, зло, найшвидше, може змінити тільки тебе!

Цеглини нашого майбутнього.

Один майстер із мулярів багато літ працював у великій будівельній компанії. Аж ось отримав замовлення побудувати розкішну віллу - за власним проектом, на свій смак. Дістав змогу вибрати для будівництва найкраще місце і не думати про кошти.

До праці взявся негайно. Та спершу, надуживаючи виявленою до нього безмежною довірою, поклав собі використати старі будівельні матеріали, а крім того залучити до справи менш кваліфікованих робітників, аби в такий нечесний спосіб заощадити для себе якнайбільше грошей.

І коли дім було вже зведено, під час урочистої церемонії, влаштованої з цієї нагоди, майстер-будівельник вручив керівникові компанії ключі від будинку.

Одначе директор відразу ж і повернув йому ключі.

- Цей дім, - сказав він, усміхаючись, - є нашою подякою тобі за сумлінну працю. Це вираз нашої поваги і шани.

Твої дні - то цеглини, з яких ти будуєш дім свого майбуття...

Урок для усіх.

Один таксист із Нью-Йорка розповів таку історію.

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку!» – відповів тремтливий старечий голос. Я почув шурхотіння, так ніби щось тягли по підлозі…

По тривалому очікуванні, двері нарешті відчинилися. Переді мною стояла низенька, на вигляд 90-річна жінка. Вона була вбрана у картате плаття й капелюшок із пришпиленою вуаллю; виглядала як персонаж із фільму сорокових років.

Обік неї була невелика нейлонова валіза. Помешкання виглядало так, ніби тут ніхто не жив уже довгі роки. Всі меблі були накриті відрізами тканини.

Не було годинників на стінах, жодних забавок, ані посуду на столі. В кутку стояла картонна коробка, повна фотографій і скла.
«Ви б не могли віднести мою сумку до машини?» – запитала жінка. Я забрав валізку в авто, після чого повернувся, аби їй допомогти.

Вона взяла мене за руку, і ми поволі рушили у бік бордюру.

Трималася за мене, дякуючи за доброту. «Прошу, – відповів я. – Стараюся ставитися до своїх пасажирів так, як би хотів, щоби ставилися до моєї мами».

«Ох, ви такий добрий чоловік», – відповіла вона. Коли ми сіли в машину, жінка подала мені адресу, а потім запитала: «Ми могли б поїхати через центр міста?»

«То не найкоротший шлях», – швидко відповів я, вмикаючи лічильник.

«О, я не маю нічого проти, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я переїжджаю до госпісу».
Я глянув у дзеркало. Її очі блищали. «Вже немає нікого з сім’ї, – говорила вона лагідним голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не так багато…»

Я вимкнув лічильник. «Куди Ви хочете поїхати?»

Упродовж кількох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, у якому колись працювала ліфтеркою.

Ми проїхали місцями, де вони з чоловіком жили як молодята. Попросила мене затриматися перед меблевим магазином, який колись був бальною залою, куди вона ходила танцювати ще молодою дівчиною.

Інколи просила пригальмувати біля якогось будинку або перехрестя, і сиділа, вдивляючись у темряву, без слова.
Коли перші промені сонця висвітлили горизонт, вона раптом сказала: «Я стомилася. Поїдемо вже, прошу». Ми мовчки їхали за вказаною адресою. То був низький будинок із пандусом, таким типовим для домів опіки.

Двоє санітарів вийшли назовні, щойно я загальмував на пандусі. Вони, схоже, чекали на неї. Були ввічливі й турботливі.

Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу жінки під двері. Вона вже сиділа на інвалідному візочку.
«Скільки я вам винна?» – запитала, сягаючи по гаманець.

«Нічого», – відказав я.

«Треба заробляти на життя», – заперечила вона.
«Є інші пасажири», – відповів я.
І, геть не замислюючись над тим, що роблю, я нахилився й притулив її до себе. Вона міцно обійняла мене.
«Ти дав старенькій трошки радості, – сказала. – Дякую».
Я потис її руку, а потім вийшов у світанковий напівморок. За мною замкнулися двері – то був звук Життя, яке замикали.
Того ранку я не брав інших пасажирів. Їздив безцільно, занурений у думки. Що якби до цієї жінки вислали неввічливого водія, або нетерплячого, який хотів би закінчити зміну? Що якби я не підійшов до дверей, або посигналив тільки раз, а потім поїхав?
Думаючи про це зараз, вважаю, що не зробив нічого важливішого у житті.
Ми узалежнені від пошуку емоційних переживань і прекрасних хвилин, якими стараємося наповнити своє життя. Тоді як Прекрасні Хвилини можуть трапитися нам зовсім несподівано, під виглядом того, що інші можуть назвати рутиною.

Не пропустімо їх.