На екваторі сутінків майже немає: Чорна ніч, білий день і ніяких пів- тонів. А в моїй широті на нічному пероні Довгі тіні на шпали соснові лягають.
Гіркота на душі. Так буває ж на світі: Потиск рук обпікає, мов льодом, долоні. Ще хвилина чи дві – у плацкартнім вагоні Попливуть у минуле надії розбиті.
Напівспрілого листя брудні кучугури Білим снігом пухнастим за ніч притрусило. «Ми в одвіті за всіх, що колись приручили...» - Розриває мудрець павутину зажури.
Довго вчилась прощати я в Божому Слові. Вчусь тепер на свободу людей відпускати. У капканах обов’язку й мрій не тримати В’язнів приязні, справ моїх добрих, любові.
Хай ні лють, ні образи, ні помста - нічого! - Не затьмарить розлук, що уже неминучі. Вкотре досвід урок свій тихенько озвучить: «Час прощатись... Закінчилась спільна дорога».
На розвилках хай буде все просто і щиро, Ні пів-тіней, ні сутінків в дружбі немає. Все тече ж бо в житті, все проходить, минає. Гоять рани душевні збереженим миром.
За колишніми друзями буде щеміти Часом серце, та впевнена: в мудрості - сила. Я в одвіті за тих, що сама приручила, А тому зобов’язана їх відпустити. =======
Ми відповідальні за тих, кого приручили Антуан де Сент-Екзюпері