Як маленька дівчинка провчила свою маму Мати доню годувала, пильнувала, ночей над нею не доспала, і дочку, як ляльку, нарядно одягала, з подругами погуляти пускала.
– Повеселись, моя голубонько, повеселися, рідненька. Тільки й погуляти тобі, поки молоденька, а мені, старенькій, що треба? Теплий куток та й хліба шматок, ось і все.
І виросла дочка на славу: гарна, розумна і до роботи спритна.
Вийшла заміж за багатого, і домом своїм добре рядила, і дітей гарно виховувала, плекала. Тільки про свою маму забула. Замість того, щоб старенька матір відпочила, дає їй малих діточок бавити, але з собою за стіл їсти не дозволяє сісти: боїться, щоб чогось не розбила, щоб чогось не розлила, адже старенька вже недобачає, руки й ноги у неї тремтять, а як про щось говорять, то вона й недочуває.
Сидить старенька коло печі одна, і боїться до столу підійти. А внучка маленька в кутку на підлозі загороду робить.
– Що це ти, донечко, робиш?
– Загородку в куточку; коли ти, мамо, старенькою станеш, я тебе туди посаджу, там тобі краще буде; там годувати тебе буду, спати покладу на підлозі біля діток моїх. Добре?
– Добре, моє дитятко, дякую! Веди-но бабцю до столу.