Ти простягаєш небо, як тканину,
Ти висипаєш зорі в вечори,
Ти розфарбовуєш, Господь, картину
Непорівнянної, величної краси.

Пануючи у Всесвіті великім,
Ти будиш квіти на землі,
Планети, творячи у висі,
Росою ходиш по траві…

Ти дивовижний, грандіозний,
Тобі подібного немає …
Чому ж, Господь, світанням кожним
Ти землю променем проймаєш?

Твоє величчя вкрило небо,
Тобою сповнена земля.
Усе вродилося від Тебе,
А проблиск Твій - це є життя…

Щорання тихо Ти встаєш,
Вручаєш сонцю світло.
Який Ти був – Такий Ти є,
Тебе не змінить вічність.

Вдягаєш промені, як шати,
На крилах ходиш вітрових,
На водах ставлячи палати,
Той Самий будеш навіки.

Чи є для Тебе неможливе,
Могутній, праведний Господь,
Святий і грізний Боже сили,
Що ймення Твоє Саваот?

На землю глянеш – затремтить.
До гір торкнешся – задимляться,
Та серце Твоє так болить,
Коли людина відвернеться.

А хто то є ота людина?
І що в порівнянні з Тобою?
І звідки взялась в неї сила,
Щоб огорнуть Тебе журбою?

І що Ти в ній знайшов такого,
Щоб опуститись їй до ніг?
Щоби віддати Сина Свого
На біль, образи і на сміх?...

А та людина - тільки порох
І тягне руки у крові…
Вона сказала, що Ти ворог,
І суд призначила Тобі!

Тобі! Величнішому Богу!
Тобі! Початку всіх віків!
Тобі призначила Голгофу,
А Ти… Вмираючи, любив…

Та смерть не втримала Тебе,
Безсилі були в неї руки.
І Ти воскрес, і Ти живеш
На віки вічні й вічні віки.

Незмінний Ти, Єдиний, Вічний,
Сидиш над кружалом землі.
Твої слова – вогонь відвічний,
Що струмом входять до душі.