Я притчу одну з юних літ пам’ятаю. Вам тáкож відома історія ця: «Про блудного сина» її називають, Та я би назвала: «Про милість отця».
Хоч мало говориться в притчі про тата, Все більше про сина, що з дому пішов І спадок батьківський бездумно розтратив, Та щастя в чужому краю не знайшов.
Не пишеться в ній про безсоннії ночі, Про те, як боліла у батька душа, Як серце стискалося, плакали очі За сина, який в грішний світ вирушав.
Відомо нам чим там усе закінчилось: Той батько безпутного сина простив. Яку ж то нічим незаслужену милість До блудного сина отець проявив!
В цій притчі ми бачим прообраз звичайно Небесного батька, Його доброти. А ми – Його діти засмучуєм часто Отця, який стільки всього нам простив!
У слові «отець» я неначе вчуваю І милість, і прощення, і співчуття. Тому я на Бога - Отця покладаю Свій біль, свої мрії і власне життя.
Багато про що можна тут розважати: Про милість батьків та непослух дітей, Та думаю я, що «отцем» називатись Це – честь для батьків, це для них – привілей!
І кожного разу, коли я згадаю Про блудного сина історію цю, За батька земного подяку складаю Своєму небесному Богу - Отцю.
Ця притча на роздум мене надихає. І душу хвилює мою без кінця. «Про блудного сина» її називають, Для мене ж ця притча про милість отця.