Недописана проза життя…
Що нового? Сценарій той сАмий.
Од хвалебних давно вже нема,
Замість квітів – сіріє лиш камінь.

Підсвідомість фіксує усе,
Пам’ять важко чомусь обманути.
У найважчі хвилини всі де?
Крик душі мій чомусь не почутий…

В голові – просто хаос в думках:
Як? Чому? І що далі чекає?
Шлях свій бачу чомусь в колючках,
І хоча обережно йду далі

Знов колючка – і розпач, і біль,
Тільки Ти, о Ісус, розумієш,
Так потрібний бо захист є Твій
У жорстокім життя буревії.

Недоспіваний гімн про любов…
На півслові обірвані фрази…
Не потрібен весь пафос промов,
Але крається серце щоразу,

Як не сказано те, що болить,
Як не зроблено те, що потрібно…
А як жити залишилась мить?
Як прожити хвилини ці гідно?

Не заплутатись в прозі життя,
Не плистИ просто за течією,
Зберегти іскру щастя й добра
І любити душею всією.

Ти навчи мене, Боже, навчи,
Бо вітри мене просто ламають.
Хочу вірною бути завжди,
Довіряти Тобі без вагання.

Ні, не проза, поема життя,
Ні, не сірість, а різноманіття.
Маю в Бозі усього сповна,
З Ним всміхається день,квітнуть квіти.

Просто треба долати пітьму,
Світло є! Небо вабить і манить.
Буду сильна – і все це пройду,
Я пройду крізь життєві тумани. 25.09.2012