Нетлінний омріяний спокій,
Мов купол,  від горя накрив:
І усмішки щирої досить
Для гучно оспіваних див.
Болюче відпало від серця,
Пульсує в зап’ясті руки…
Та сонце, як Бог, усміхнеться,
Дивуючи світлом думки.
Укрила із променів свита,
Невже це блаженство моє?
Я здатна безмежно любити.
Натхнення джерелами б’є!
В духовні вбираючись шати,
Накину я свиту нову,
І спокоєм світла однята,
В потоці любові живу.