Свічка клена в золотій оправі

Висвітила півночі стежину.

Через шибки гілочки цікаві

Дослухались до плачу дитини.



То – душа, вдихнувши світ благала

Доленьки щасливої дитяті.

Поряд у блаженстві засинала

Після муки неземної мати.



У життя мені дорогу осінь

Вишила прощальними нитками,

Позолоту заплела у коси,

Погляд затуманила дощами.



В подарунок кинула букети

Запахів пронизливих і свіжих,

З нервів здерла захисні жилети,

Наказала у нещастях вижить.



Я й живу: бреду крізь снігопади,

Яблуневий цвіт летить під ноги.

З літніх гроз у тихі листопади

Все коротші стеляться дороги.





****************************************



З кожним роком із зими у осінь

Все коротші топчуться стежини.

Непомітно відлітає в просинь

Бабиного літа павутина.



Незабаром золотом осіннім

В позолоту вулиць Батьківщини

Доведе, даруючи спасіння,

Бог – Творець галактик і людини.



Над моїм бездушним, мертвим тілом

Хтось живий сльозу пекучу витре,

Й прошепоче: “Бідна. . .” – до могили,

А мене і радісне і світле



Почуття гармонії й любові

Закружляє вічним хороводом.

Ген, за кругом постаті в гуртові.

Поспішаю вслід за тінню роду.





***************************************



І в сльоту, і в сонячну погоду

Поспішаю вслід за тінню роду.

Хтось мене обгонить на дорозі,

Хтось уже, як кажуть, на порозі.



І чиї розлука згорбить плечі?

Хто заклякне німо в порожнечі?

Різні смерть вишукує причини.

Прадідів і правнуків в єдино



Позбирає богопоклоніння.

Глибина таїнства воскресіння

І основи будучого віку –

Загадка, хвилююча одвіку.



Хто ми будем? Де ми будем? Вірю,

Коли смерть зіпреться ув одвірок,

В узголів’ї заюрмляться роки-

Свідки, судді. І затихнуть кроки



Тих, що на землі лишились жити.

Я з Голгофи підіймусь над світом -

Прощена, оправдана, обмита.

Через браму Господом відкриту,



В супроводі ангельського співу,

Увійду до рідної оселі.

І земну мелодію журливу

Змінять звуки врочисто-веселі.



В зародку придушені таланти,

Спутані недосконалим світом,

Мов від бруду звільнені брильянти

Заіскраться музикою світла.



І натхненним витонченим дивом

Голос мій зіллється з голосами

Незабутніх, дорогих, щасливих-

Тих, кого оплакую роками.





*****************************************



Скільки дорогих мені і рідних,

Тих, кого оплакую роками

Відійшло. І на могилах бідних

Вже й земля осіла під хрестами.



Вже й поволі пам’ять заростає

Біля хат чужими споришами.

Їх рідня поспішно обминає,

Тільки неспокійними ночами



В напівснах, неначе ненароком

Зашумлять берези сумовито,

І чиїсь до спазм знайомі кроки

Зариплять неквапно, домовито.



Вчулося? – Із берега городом

Втомлено Ващук пройшов до хати.

Заіржали коні в загороді-

Вітер спутав гриви пелехаті.



Не скліпну дрімоти я до ранку,

Боячись сполохати видіння.

Незабаром Зінька на світанку

Мовчки встане. Скрипне клямка в сінях.



Під хлівом зітxне немов людина

Чорнобура з мудрими очима.

Сонна гуска скрикне за дверима.

Мокрі відра дзенькнуть об цямрину.



Кукурудза за вікном квапливо

Сутінкам докаже всі новини.

І не чадом, а солодким димом

Ось потягне з кухні за хвилини.



Томчина рука, терпка від зілля,

Бережно мої скуйводить коси.

Ген пшениці золотава хвиля

Струшує ранкові свіжі роси



На мої подерті босі ноги.

І на маки, на волошки сині

Осідає курява з дороги.

І в такій далекій далечіні



Торохтить розбитий віз дитинства.

…Вже й з полудня сонце повернуло.

…Вже й під колискову материнську

Дітвора моя на ніч поснула.



На шляху Чумацькому величні

Зорі, наче спільники моргають.

А згадки у тиші опівнічній

Душу дивним світлом причащають.