Спiвають птахи радiснi пiснi,
I вся природа оживає в силi…
Та тiльки матерi так тяжко на душi,
Схилилась бiдна, знемогла в безсиллi…

Бо вже не раз в тривозi виглядала
Єдиного синочка до зорi,
З сльозами на очах усе чекала,
За рiдного молитви всi її.

А син вертався аж на сходi сонця,
У п`янствi щастя вiн собi шукав,
Не знав вiн смутку маминого серця,
I того горя, що батькам вiн завдавав.

Дорогою широкою iдучи,
В безоднi потонув вiн, у грiху,
Душа з полону вирватися хоче,
Але не чує душу вiн свою.

I ось прийшов сьогоднi серед ночi,
У злостi вдарив матiр у лице…
«Бiльш не вернусь!»- сказав, а вслiд йому: Синочку!
Вернись! Пробачимо тобi ми все…»

…Слова бринiли цi в туманi сивiм,
В росi ранковiй чути: «Повернись!
Знайдеш ти спокiй тiльки в домi рiднiм,
Почуй цей голос , хоч на хвильку оглянись!»

Шукав син затишку в знайомих та у друзiв,
Почав тонути вже тепер в боргах
I у життєвiм, повнiм смутку крузi,
Душа поринула у темряву і страх.

«Покiнчу iз життям…- усе думки тривожать,-
Та треба лист останнiй додому написать,
Якщо iще пробачить мене удома зможуть,
Прошу хустинку бiлу на гiлцi зав`язать»


I повз домiвку рiдну мав потяг проїжджати.
Бiля вiкна в вагонi сидiв, зiгнувшись, син.
Чекав вiн з нетерпiнням, чи вийде зустрiчати
Матуся його рiдна на батькiвський порiг.

Веселий всю дорогу, смiявся iз сусiдом…
Та в серцi все ж тривога, і cмуток, і печаль.
«Покiнчу iз життям я…»- все думка ходить слiдом,
I очi вже сумнii дивилися у даль.

Помiтили це люди, один iз них в тривозi:
«Що сталося з тобою?»- у нього запитав.
Не витримало серце, гарячi впали сльози,
I син в гiркiм риданнi усе їм розказав.

Усi його жалiли та разом сумували,
Втiшали добрим словом, коли вiн упадав…
А час iшов… Додому все ближче пiдiжджали.
Що там його чекає, цього вiн ще не знав.

…Та ось стоїть береза, обв`язана хустками,
Бiлiє, мов зимою вкрив гiлля її снiг,
Бiжать матуся й батько з простертими руками,
А в них хустинки бiлi, збиваються iз нiг…

Вiдкрились дверi, вибiг назустрiч син їх рiдний,
I в батькiвськi обiйми вiн з радiстю упав.
«Синочку наш, простили усе, усе тобi ми!»
I вiн в сльозах гарячих їх крепко обiймав.

Радiли усi люди, що син знайшов дорогу,
I не поїхав прямо, щоб покiнчить з життям.
Але вернувсь додому, до рiдного порогу,
З провинами своїми та щирим каяттям.

О друже, зупинися! Вiдкрий душi вiконце!
З простертими руками тебе Христос чекає.
Його одежа бiла сiяє наче сонце,
А твiй вагон все мимо Iсуса проїжджае…

Пробитi руки хочуть тебе з грiха пiдняти,
I хоче пригорнути , як Батько, Вiн тебе,
Бо вiчно при дорозi не буде Спас чекати,
Отож спiши до Нього, давно тебе Вiн жде!