Тебе я бачу, Боже, всюди, 
В проміннях сонця, у росі,
Чому не помічають люди,
В якій Ти величі й красі?

Прекрасне рук Твоїх творіння,
Усе предивно Ти зробив,
Життя із пороху і тління
Ти у природу помістив.

Все неповторне і чудесне,
Оригінальне і просте,
Величне, світле і небесне,
Наповнене і не пусте.

Усе хвалу Тобі складає,
І пісня слави полетить,
Про Бога все оповідає,
Ну а людина... все мовчить.

Коли вдивляюся у небо,
Я бачу очі там Твої,
Розповідаєш Ти про Себе,
Про таємниці всі Свої.

Про плани вічні і незмінні
Твій голос тихо говорив,
Про те що люди є нетлінні,
Ти вічність в серце їм вложив.

Про те як вічною любов'ю
Навіки їх Ти полюбив,
Як їх обмив Своєю кров'ю,
Як на хресті за них висів.

І бачив я сумну картину,
Як Батько голову схилив,
Як зажурився за людину,
Рукою сльози затулив.

І ніби стихло все творіння,
Перед Царя до ніг прийшло,
Сумне, печальне голосіння,
І небо плакать почало...

Скажи, ну як можна мовчати,
Коли ти бачиш цю любов,
Яка тебе хоче прийняти,
В надії жде, щоб ти прийшов.

Лиш на хвилинку зупинися,
Він серце дасть тобі нове,
Прислухайся, не відвернися,
Вставай! Христос тебе зове!
(Вставай Людино! Бог зове!)