День за днем минає в сутінках вечірніх
І здається швидшим, ніж вчорашній день.
Сонечко розтало у імлі вечірній,
А на зміну зорі засіяли ген.
Тиша. І в тій тиші чути стукіт гілки,
Під акори вітру шелест де-не-де,
У природі на все є права і мірки,
Та не так є часто поміж нас, людей.
Стогін і докори, гнів і домагання,
В погоні за земним мені треба ще.
Та хочу поставить таке от питання:
«Для душі це користь яку принесе?»
Втрату, ніщо інше і духа томління,
Комусь біль у тілі і безсонну ніч,
Хвилину-дві вранці й ввечері моління,
Роздуми над Словом – будуть зайва річ.
Ноша кого з ближніх стане непосильна,
Та й багато можна ще сказать цих втрат,.
Та скажи, мій брате: «Чи душа є вільна?
І при цьому маєш в серці благодать?»
Водозбір розбитий висікли для себе,
Проміняли місце в небі на сміття.
- Чи не знаєш, друже, скільки тілу треба?
- Зовсім небагато, тут на прожиття.
Але: більше, більше, нема слова досить
В роздумі тривожнім: «євро та Москва»,
В дворі кінь залізний, що їсти не просить
І в церкві немає місяць, а то й два.
Хіба тільки буква є слова Писання:
«Постарів - не бачив: праведник просив.»
Згадай: яка була вранці зайва манна,
Хто збирав надміру, чи її спожив?
День за днем минає швидше, аніж вчора,
Сонце благодаті вже от –от зайде,
Ми є живі свідки ознак часу, скоро,
А коли і в цю ніч Ісус знов прийде.
Тиша. Задрімали десять дівчат разом,
Сутінки покрили ночі якийсь час,
А народ Господній йде вперед під гаслом:
«Все, що у Єгипті, також і для нас»
Зупинися, брате, сестро, розберися:
Чи Єгипет вийшов з тебе чи ще ні?
Як давно у рабстві, брате, ти томився,
Стогін від знемоги заміняв пісні.
То чому йдеш знову туди, звідки вийшов,
Руку простягаєш, на закляту річ,
О, коли б пізнав ти що то "в серці тиша."
Це щось більше, друже, аніж темна ніч.
Тоді життя в тілі є ніщо для тебе,
Земні скарби сміття у твоїх очах,
Як панує в серці мир – дарунок неба,
Як фіалки терен, хоч вузенький шлях.
День минає, другий. О, коли відкриєш
Для Ісуса двері свого серця ти?
Невже благодаті голос ти відкинеш
І заміниш тишу сміттям суєти?