Якось вранці, під горою,
де стояли явори
йшов тихенькою ходою
старий дід...
Якось вранці, коло річки
тут сидів...
Із джерельця пив водичку,
йшли роки...
Так наші роки проминають
і що тепер?
Якось йшов, якось сидів там
і вже нема...
Пройшло життя його ходою
і що він мав?
Турботи, біль чужий і втому
як ось тепер...
Богато хто так доживає
в своїх думках
і памятає дні ті молоді,
як жив і що він мав тут
і ось тепер-
стоїть у полі над водою,
під осокою стрункою
той чорний хрест...
Проходять поруч інші люди
ніхто з них, навіть, не згадає:
-А хто він був?
так проживають марно знову
життя своє...
Воно, як чорная хмарина,
серед небес
у дні турботи ті немилі
і в пустоті,
як та могила серед поля
у забутті...
Коли ж ми з Богом
в дні печалі і в дні тяжкі
в Його любові ми радієм
і в стражданнях.
Коли Він поряд опівночі
і біль тяжкий і в день, і в ночі
Йому віддай,
Йому довірся і лише Він
пребуде поруч в дні останні
такі тяжкі...
Йому потрібні всі на світі
і, навіть, в старості твоїй
прибути він з тобою хоче,
бо Він святий...