У морок сну занурюється світ...
Все ближче край, за котрим невідомість,
Куди Душа, зігнувшись від утоми,
У свій останній вирушить політ.

Аби навік зректися порожнеч,
Себе пізнати в поступі невпиннім,
І з каяттям за всі свої провини
Тягар важкий позбутися із плеч.

Від самовтеч, згорання і терпінь
Іде Душа дорогами по колу
І до стократ зростаючого болю
Вертає знов, немов у власну тінь...

Тоненька цівка тіні від Душі
В могутню річку може розростися -
Як прийде час і янголи у висях
Напоять Душу в райському дощі.

І не злякають темінь, прірва, край
Душі, що прагне світла доторкнутись,
І осягнути світу вищі суті...
Та доки ТУТ - за грань не зазирай!

Хай не міліє річище Твоє
У веремії вічних перероджень,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень
І світ радіє - Ти ж бо в ньому є!...

Як обрій замикає небом землю -
Ми світу пізнаємо таїну.
Занурюється світ у морок сну...
Лише в Душі окриленій не темно!