А ті, хто мають в Господі надію,
Піднімуться і стануть, як орли,
Здійсняться їхні плани, їхні мрії,
Які би нездійсненні не були.
Таких людей і доля не зламає,
І не знесе їх річка, що тече,
Бо кожний з них таку надію має,
Що їм і гори будуть по плече.
Таких людей насправді небагато,
Тим більше зараз, коли вільний час…
Але я хочу трішки нагадати
Про тих, хто жив й надіявся до нас.
…Коли їх гнали босими із дому…
Коли прощались, як в страшному сні,
З дружинами. Бо ж зовсім невідомо,
Чи ти колись повернешся чи ні.
Коли дітей сирітками лишали.
Коли жінки із дітьми на руках
Свої церкви з могили підіймали,
В той час, коли брати на Соловках.
Оті часи, по-катівськи жорстокі,
Розкажуть нам детальніше, мабуть,
Які робили друзі наші кроки,
Аби пройти свою життєву путь.
І де ж тоді шукали сили люди,
Аби не впасти й зрадити Христа?
Я думаю, що це новим не буде,
І відповідь така ясна й проста.
У їх серцях жевріла та надія,
Що прийде день по сплині всіх років,
І кожний з них побачити зуміє
Своїх дружин, дітей, своїх батьків.
Що як пройдуть тюремні каземати,
Настане воля, та яка тепер,
Хтось встигне ще обняти свою мати,
І, якщо є, братів або сестер.
Коли кругом лише одна пустеля,
Коли кістки і шкіра, ти й не ти.
Коли за сонце – сіра гола стеля,
То спробуй ту надію зберегти.
У них була всього лише надія.
Одна надія проти сатани.
А ми, на жаль, так вірити не вмієм,
Як вірили й надіялись вони.
Бо їх надія – сам Володар світу,
Непереможний, вічний і Святий
І сатана не в силах був зуміти
Вступити у такий нерівний бій.
Бо коли Бог дає свою надію,
У порівнянні з нею все як прах.
І ти тоді усе-усе зумієш,
І станеш легким-легким, наче птах.
І не чекай концтаборів й Сибіру,
Прокинься зараз, якщо досі спав,
Тренуй сьогодні і надію й віру,
Щоб Божий дух на тобі спочивав.