Листопад за вікном. В’ють холодні вітри.
Листопад… Листопад зажурився…
Уже сонце не світить з небес висоти,
І останнє з дерев пада листя.

Я вслухаюсь в осінні ці звуки дощу
І дивлюся на сірії хмари…
Чомусь серце тривожне в осінню пору,
Згадки, спогади – ніби в тумані.

Ні, не так я живу. Спотикаюсь в путі,
Не завжди світлом ясним палаю.
А так хочеться Богу служити мені,
Щоб готовою бути до раю.

Як я мало подяку складаю Христу,
А порою, бува, й нарікаю.
Кажу: «Боже, чому ти так робиш, чому?
Ти же знаєш, я так не бажаю».

Чом проблеми такі на моєму шляху,
Чому важко так часто буває?
Боже мій, Ти прости, Ти навчи, я прошу,
Дні проводити без нарікання.

Але все, що стається в моєму життя, -
То для мене на краще, я бачу.
Хоч спочатку безсила в оцій боротьбі…
Чому так? Я не знаю, я плачу...

Але потім Господь мені більше дає,
Ніж могла я собі уявити.
Невже краще й цінніше у світі щось є,
Як життя все Христу присвятити?

А дороги Його – то не наші путі,
Знаю: сповниться задум Господній.
І я дуже щаслива, що в Божій сім’ї,
На коліна схилюся сьогодні.

І нехай не тривожить майбутнє мене,
Бог давно уже все передбачив.
Хоча віють вітри, в Бозі щастя моє,
Серце хай не сумує, не плаче.

Вже доспівує пісню свою листопад
Разом з снігом, дощем і вітрами.
І закінчиться день, не повернеш назад,
І не знаю, чи завтра настане.

Чи ще завтра я житиму тут на землі
І складатиму Богу хваління.
Чи ще вистачить часу сказати мені:
«Ти прости, о Ісус, за падіння».

Боже, дай, щоб готовою була завжди,
В кожну мить, в свою кожну хвилину.
Як мене Ти покличеш у небо ввійти,
Щоб на поклик Твій радо спішила.

05.11.2006