Щомиті підіймаюсь духом ввись
Над тими, хто у власному безсиллі,
Зневірившись, шматує власні жили,
Забувши життєствердний клич "Борись!".

Здіймаюся над тими, хто ніяк
Не випростає вгнуту в землю спину,
Хто зір свій не підводить в небо синє
І волю не стискає у кулак.

Здіймаюся над тими, хто увесь
Себе віддав в заручники облуди,
Хто не по правді ближнього засудить,
Забувши, що таке сумління й честь.

Здіймаюся над тими, хто завжди
Від зрад й лукавства має насолоду,
Кому і доля власного народу
Байдужа є у час лихих годин.

Та скільки зможу - крильми затулю
Я ближнього від скверни цього світу,
Впиратимуся злу несамовито
Й навік себе до Правди прикую.

Ріка терпінь нехай мене несе,
Хай на вустах - солоний присмак тУги...
Я вірю в те, що доля шанс удруге
Мені на щастя дасть, по при усе!

Здіймаюся над світом й не боюсь,
Що сил мені не вистачить для лету,
Що світ мене не визнає Поетом,
Що впавши вниз колись я розіб'юсь!