Одкровення
“ Господи, що то людина, що знаєш її, що то син людський,
що зважаєш на нього ?” Людина стала до пари подібна,
її дні – як та тінь проминуща !”
Пс. 143: 3,4.

Я живу в безкрайньому огромі !
Я – билинка, крапелька роси.
І така незначуща у ньому,
Мов трава, яку косар скосив.

Я – мов пара, що з’явилась на хвильку,
Квітка кактуса, що в’яне в одну мить
Я на світ з’явилась тільки – тільки,
Під порогом старість вже стоїть.

І летять мої роки, мов коні,
Відлітають, мов сполохані пташки.
Їх не втримати в своїй долоні,
Все життя моє – прочитані книжки.

Але як важливо, що в тих книгах !
Що про мене скажуть сторінки ?
Чи була в душі моїй відлига,
Чи був холод в серці всі роки.

Чи тепло я віддавала ближнім,
Чи можливо, не тепло, а лише дим ?
Чи давала милостиню прийшлим,
Ну, а може, й не ділилася ні з ким ?

Чи давала мудрі я поради,
Що записані у Біблії святій,
А можливо, лише людську раду
Я нав’язувала в зверхності своїй.

Чи завжди сестру любила бідну,
Чи любила слабкого братка ?
Може, лестила я лише гідним,
І багатим, сильним, без гріха ?

Чи в достатку мала я терпіння,
Чи могла змовчати і простить.
А можливо, лиш гірке коріння
Проросло в мені і на устах гірчить.

Так гірчить, що досягнуло ближніх !
І їм гірко від коріння, що в мені.
Може, по життю я сію пижму,
Бо не смислю в чистому зерні ?

Боже мій, якщо я помилилась
Й замість пломеня тримала лід в душі,
І коли я з бідним не ділилась,
Ти мене карати не спіши.

Може, не послухалася Слова,
Що його Ти дав нам для життя,
Я Тебе благаю знову й знову –
Дай ще шанс мені для каяття.

Хоч великі маю я провини
( Вони вищі від моєї голови !),
Але ж Ти послав на землю Сина,
Щоб Він нас простив і обновив.

Тому я прошу в Ісуса сили,
І прошу народження згори !
Хай мене гріхи не одоліють,
Хай я маю лиш святі дари !