Три троянди у вазі стояли,
Прислухались до тиші кімнат…
Раптом з котройсь – пелюстки упали,
І тривожний розливсь аромат.

Дві пелюстки лише, небагато,
Та чомусь в квітах смуток з’явивсь,
Я бажав таємницю їх знати,
То й низенько над ними схиливсь.

І побачив, як квітка тремтіла,
А ті дві – потішали її…
Але й слухать вона не хотіла,
Все зітхала про біди свої.

Жалкувала, що скоро скінчиться
Її доля-життя у цвіту,
Й пила жадібно з вази водицю,
Щоби тугу втопить, самому.

О Трояндо! Послухай, красуне,
Ще не пізно усе помінять,
Якщо схочеш ти Божого Сина
В своє зранене серце прийнять.

Як не будеш минулим тремтіти,
А майбутнього станеш шукать,
То повір, знов оновишся цвітом,
Будеш в небі, як зірка, сіять!

Не відкинула мудрості квітка,
Не зневажила Словом Життя,
Й розірвалася пагубна сітка –
Вона вирвалась із небуття.

Якщо будем про тлінне лиш дбати,
Лише цвітом пишатися-жить,
Можем вічність утратить. Зазнати,
Як душі нескінченно болить.