Коли в серці твоєму затаїлась образа, Й кожен день різні думки в твоїй голові. І простити когось, ти готовий не зразу- Бо здається, що правий, а винні усі.
Ти гортаєш у памʼяті знов ті розмови, Де хотів би сказати ще тисячі слів. Де мовчання болить голосніше від мови, І «пробач» загубилось серед почуттів.
Ти молився колись, та слова загубились, Бо важко простити - і важко піти. І здається, що двері до миру закрились, А ключ від свободи тримаєш не ти.
Чекаєш, що прийде хтось перший до тебе, І скаже «пробач мене, я не правий». Та ніхто не приходить, і це вже не вперше, І ти слів не маєш, немовби німий.
Дні ідуть, а образа все душу стискає, І живеш з цим, і душу твою тяготить. І пробачити хочеш, та щось не пускає, Так важко буває нам ближніх простить.
Ти шукаєш спокою у тиші вечірній, Та образа, мов тінь, за тобою іде. І здається, що серце вже стало камінним, І ніхто цю стіну вже тепер не знесе.
Та в тій глибині, де молитва ще тліє, Де надія тихенько, мов свічка, горить, Бог говорить до серця: «Пробачити вмієш, Бо любов є сильніша, ніж те, що болить».
Не завжди той приходить, хто рану залишив, Не завжди прозвучить довгождане «Прости». Та Господь нас навчає — прощення є вище, Ніж бажання доводити, хто є правий.
І коли ти відпустиш образу із серця, Наче камінь важкий упаде із душі. І тоді у душі знову світло озветься, І надія, мов ранок, розквітне в тиші.
Бо прощення — це сила, що Бог нам дарує, Щоб свободу і мир у серцях берегти. І коли ти прощаєш — Господь завжди чує, І навчає любов’ю цей світ перемогти.