ТИ – СОЛДАТ ІСУСА

Одного разу мене викликав на розмову замполіт частини і сказав: «Слухай, все ж таки чому ти прийшов в армію? Раз ти присягу не приймаєш, ти що прийшов, щоб будувати тут молитовні доми, щоб тут розвести свою пропаганду і агітувати солдатів, щоб вони стали віруючими, і були такими як ти?» Тоді я написав пояснювальну: «в армію я призваний для того, щоб два роки працювати на благо держави. Оскільки в мене є Біблія і свої статути, то те, що не йде всупереч Писанню, я виконую, але те, що йде проти Писання, я не можу виконати». Коли вони побачили цю пояснювальну і прочитали, що я написав: «призваний для того, щоб два роки працювати», тоді вони наказали мені працювати у дві зміни, дві зміни поспіль – з ранку до вечора, щоб я працював по 16 годин на добу.
Я був змушений працювати, тому що мені нікуди було діватися, бо був безправним чоловіком. Кожен день до місця роботи доводилося йти пішки чотири кілометри і назад вночі чотири кілометри. Спати я міг тільки чотири години на добу. Працювали на важкій роботі, тягали бетон вручну на висоту 25-30 метрів і більше, там, де неможливо було працювати машинами. І так цілий день, по 16 годин. Мої ноги завжди були мокрими, не було навіть можливості сушити чоботи, бо навколо була вода і болото. Спочатку було дуже важко працювати в такому режимі, лягав спати тільки о другій ночі, а вставати доводилось о шостій, але потім став звикати.
Одного разу підійшов до мене один солдат, а там всі солдати знали, що я віруючий, що в мене така віра, тому що я всім свідчив. Я був перший віруючий солдат, який служив у цій частині. Цей солдат попросив помолитися за нього, бо на його руках появилися великі тріщини, і йому було дуже боляче. Його довго лікували в шпиталі, але безрезультатно: його рани відкрилися ще більше, так, що висіли шматки м'яса, і навіть видно було кістки. Страшно було дивитися на його руки: вони були як в проказі, з відкритими ранами. І його вирішили комісувати, бо не могли вилічити. Він сам був татарин, мусульманської віри. Коли він підійшов до мене, то сказав, що у нього вдома залишилася хвора мати, а батька немає, і матір дуже чекала, коли він повернеться з армії, так як він був її єдиним сином. Він дуже не хотів, щоб його комісували у такому стані, так як вдома потрібно було допомагати, а він не міг працювати, і за нього ще би хтось мав піклуватися. Підійшовши до мене, хворий просив: «Помолися за мене, тому що я вірю, що все, що ти говориш, так є, і що ти скажеш, так я буду робити».
А за тиждень до того, як він підійшов до мене, до нас перевели одного солдата з Краматорська, Володю. Він був віруючий, з церкви п'ятидесятників, але ще не був хрещений Духом Святим. І ось Я підійшов до Володі і запропонував йому взяти триденний піст і молитися за зцілення того солдата. Ми погодилися з ним удвох. Оскільки я працював 16 годин на добу і лише 4 години спав, мені було дуже важко. А у суботу та неділю у нас були вихідні дні: в суботу я знаходився в частині, а неділя – цей день був у мене вільним днем. Бо я з самого початку сказав, що шість днів я працюю на благо держави, а сьомий день присвячую Богу. Хто б не приїхав перевіряти, незважаючи на посаду, мені було байдуже, бо я з самого початку сказав, що не буду в цей день працювати, тому що цей день я присвячую Богу, і щоб мене навіть не шукали, бо я буду служити Богу. І коли була перевірка, солдати казали: «він молиться Богу» чи «присвячує день Богу».
Отже, в суботу, зібравшись у вагончику, де працював Володя, ми стали молитися Богу за цього хворого. Перед молитвою прочитали з Євангелія Марка 16 розділ і почали молитися: «Ісус, це Ти сказав ці слова, не людина, а Ти сказав так. Все, що ми могли зробити, ми зробили. Тепер Ти бачиш наше бажання, просимо Тебе, щоб Ти далі робив Свою роботу». Ми підійшли до хворого солдата, поклали на нього руки. Наші руки торкалися до його кістках, – настільки сильно він страждав і терпів це, бо він сказав, що буде робити все, що ми скажемо йому. Видно було, що вираз обличчя його змінився, він спітнів, але все ж до самого кінця молитви терпів. І було сказано Духом Святим: «Я почув молитву і послав відповідь». Коли ми відкрили очі, він був у такому ж стані, як і до молитви. Ніяких змін не було, але ми повірили голосу Духа Святого, подякували Бога і повернулися в частину.
Це було у суботу рівно о другій годині дня, коли ми звершили за нього молитву. У неділю ми залишалися в частині, а в понеділок вийшли на роботу. Половина солдат працювали в першу зміну, а половина – у другу. Оскільки хворий не міг працювати, то перебував в частині і очікував, бо на нього готували документи, щоб його комісувати та відправити додому. І ось у понеділок рівно о 2 годині дня він відчув, що Хтось доторкнувся до нього. Він подивився, нікого не було поруч, але він відчув, що якісь зміни відбуваються в ньому. Особливо він почав відчувати полегшення в руках. Все це відбулося миттєво. Його старе м'ясо випало, і почало зростати нове. Коли він подивився на свої руки, вони були абсолютно здорові, як руки немовляти: ніжні, як руки, які ніколи ще не працювали і навіть не торкалися ні до якої речі. І так Христос його оздоровив.
Тоді він побіг по всій частини і почав кричати: «Христос мене зцілив!» Він забув про свого Аллаха, свої мусульманські закони, а кричав, що Христос його зцілив. Всі солдати це чули, і дійшло до командування частини. Коли офіцери почули, то відразу до нього підійшов замполіт і оформив на нього документи. В той же день його відправили з Прибалтики до Казахстану. А коли я повернувся з роботи, то вже не побачив його, але пізніше ми ще мали письмовий зв'язок. Володя з Краматорська був ще півтора тижні у нас. Його Господь хрестив Духом Святим у тому ж вагончику. Потім його перевели в іншу частину, щоб ми з ним більше не зустрічалися.
Після цього мене викликає замполіт і каже: «Слухай, в Біблії написано, що людина не буде жити одним хлібом, але кожним Словом, що виходить з уст Бога. Оскільки ти не підкоряєшся нам, бо у тебе є свої статути, у тебе є своя Біблія, і хоч ми тобі сказали більше не агітувати, а ти з дня на день все більше розказуєш солдатам, значить, ти не наш солдат, ти – солдат Ісуса, так нехай Він подбає про тебе, кормить і годує, як хоче. З сьогоднішнього дня в їдальню ти більше не маєш права заходити». Я спочатку подумав, що він жартує: як це так він може таке зробити. Але коли я пішов на сніданок, він якраз тоді був черговим, і сказав: «Я ж тобі сказав, що ти більше не маєш права харчуватися в солдатській їдальні». Я повернувся і подумав: «Добре, я сьогодні не поїм, але завтра прийду, його не буде в їдальні, і я поїм». Іншого виходу з цього становища у мене не було.
Протягом трьох місяців, як мене призвали в армію, я не отримав жодного листа ні з дому, ні від своїх друзів, бо всі мої листи перевірялися. Я не мав жодних відомостей про те, чи всі живі і як живуть мої родичі та друзі. Бувало, що віруючі писали листи з проханнями помолитися за якусь нужду, щоб отримати відповідь від Бога, а це все перевірялося і залишалося у слідчих як матеріали для обвинувачень. І на мене завели кримінальну справу. Якби я відмовився працювати, то вони мали би привід посадити мене. Вони сподівалися, що я поставлю свій підпис, що не хочу працювати. Тому вони змусили мене працювати по 16 годин, щоб сили залишили мене, і щоб я відмовився працювати.
На моєму бушлаті великими літерами написали моє прізвище, і коли я підходив до їдальні, то спеціально поставлений офіцер казав: «Ти що? Тобі ж ясно сказали, щоб ти не ходив у їдальню!» Я став думати: «Господи, що мені далі робити і як мені далі жити?» А коли нас строєм вели на роботу, ми повинні були співати пісні на честь партії і комунізму. Звичайно, я цього не міг робити, і йшов ззаду та молився: «Господи, дай мені сили перемогти все, що зустрічаю на шляху». Так я ходив щоранку ззаду строю, плакав і молився. Також і ввечері, коли повертався, ішов, плакав і молився. А ззаду йшли офіцери і сміялися: «Ось, дивіться, воїн Ісуса йде!»
Мої ноги були весь час мокрі, оскільки чоботи були зношені і подерті, а сушити портянки не встигав. З кожним днем мені було все важче ходити, бо ноги вже розтерлися. Так я ходив голодний на роботу, сили швидко залишали мене, і я став дуже немічний і безсилий. І коли настала дев’ята доба, то я вже зовсім знеміг, став немічний та безсилий, з усіх сил старався, дуже важко було підніматися по тих сходах, але все таки допрацював той день до кінця. А коли повертався у частину, то я дуже відставав від строю, а офіцери штовхали: «Давай, іди, швидше!» А в цей час ноги так боліли, наче їх різали шматками, немов ламали мої кості, так боліли, що я ледве їх пересував.
І коли я тільки ліг спати, то й спати не міг, тому що все тіло стогнало, особливо сильно боліли ноги. Коли ж вранці встав, то знає тільки Ісус, як я одягнувся і пішов на роботу. Коли дойшов до робочого місця, сили залишили мене повністю, і я став молитися: «Господи, як мені далі поступати?» У цей час підходить до мене начальник і каже: «Ти що? Ти чому не працюєш?» Я кажу, що я вже не можу працювати, що хочете робіть зі мною: хочете – бийте, хочете – убийте, більше я працювати не можу. Махнувши рукою, начальник пішов.
Коли солдати пішли на обід, я зайшов в бетонні стіни і став молитися. І тут прийшли думки, що мене всі забули: і батьки, і віруючі браття, і, напевно, Ісус теж забув. Я подумав, що, можливо, в якихось питаннях я поступаю неправильно. І в цей час, стоячи на колінах, я відчув тихе віяння вітру, і навколо мене стало так тепло! І прозвучали слова з псалма 122: «Коли б не Господь, що був з нами нехай но Ізраїль повість! Коли б не Господь, що був з нами, як повстала була на нас людина, то нас поковтали б живцем, коли розпалився на нас їхній гнів, то нас позаливала б вода, душу нашу потік перейшов би, душу нашу тоді перейшла б та бурхлива вода! Благословенний Господь, що не дав нас на здобич для їхніх зубів! Душа наша, як птах, урятувалась із сільця птахоловів, сільце розірвалось, а ми врятувались! Наша поміч ув Імені Господа, що вчинив небо й землю!» І коли прочитав це місце, то на душі моїй стало так важко, бо моє тіло було повністю виснажене, що я ледве рухався. І коли пройшов цей день, то, повертаючись у частину, по дорозі мене штовхали і копали, бо сили мене залишили і я не міг іти.
Коли все ж я повернувся у частину, ледве увійшов у казарму, абияк добрався до ліжка і ліг, то стало мені дуже важко. У цей час хтось прийшов і запитує: «Хто тут Герасим?» Це був старшина з іншої роти. Він запитував нашого старшину, а той каже: «Залиш його, він весь змучений, хай хоч трохи відпочине». Але він каже: «Ні, покажи де він лежить, бо він дуже потрібен мені». Коли йому показали моє ліжко, він каже: «Встань, одягнися і ходімо зі мною». Я подумав, що знову на допит, бо мене викликали дуже часто. Бувало, викликали і серед ночі, то до офіцерів, то до прокурора. Але коли ми зайшли з ним в каптьорку, він подивився в мої очі і каже: «Слухай, розкажи, що з тобою». І коли він дивився на мене, його очі наповнилися сльозами. Він був сам невіруючий, а я подумав: «Нічого я йому не розповім». Тоді він каже: «Якщо ти не хочеш сказати, тоді я тобі розповім. Твій Бог всю ніч не дав мені спокою спати: підійшов до мене чоловік у білій одежі і сказав: «Іди в їдальню, там буде чекати тебе кухар, який приготував їжу для Герасима. Візьмеш цю їжу і принесеш йому, а якщо не послухаєш – ти додому не повернешся». А йому залишилось служити ще місяць. На нього напав такий страх, що він не міг спати всю ніч, рано вранці пішов у їдальню, і там уже чекав на нього кухар. Кухар виходить назустріч, несе приготовлену їжу і запитує: «Слухай, ти знаєш, хто такий Герасим?» І цей кухар розповідає: «Сьогодні вночі підійшов до мене чоловік у білій одежі і сказав, щоб я приготував для Герасима, а якщо я не послухаю, то Він пошле на мене таку хворобу, що ніхто не допоможе мені і не врятує мене. Я не мав спокою до самого ранку». І він приготував їжу, і передав цьому старшині цю їжу, і той приніс, і чекав до другої години ночі, аж поки я повернуся з роботи. Потім дав мені їжу і сказав: «Поїж, а після розповіси, що з тобою трапилося».
Для мене це була надзвичайна радість, але не в тому, що я вже мав що їсти, бо їжа для мене тоді була ніщо, але в тому, що Господь вийшов мені назустріч таким чином. Він приніс масло і хліб. Я з'їв зовсім трошки і попив, оскільки довго не їв. Я подякував Богу і повернувся спати. З того моменту цей старшина став такий близький мені: він як мати піклувався про мене. Щоранку він дбав, щоб у мене була їжа. Разом з ним ми снідали, і він давав мені на роботу пайок, і вже там я обідав. А коли я повертався з роботи, він ще чекав мене до пізна, і ми разом вечеряли. Так він дбав про мене десь місяць, щоб я не голодував. А коли йому залишилося два дні до звільнення, викликає мене замполіт частини і каже, що від сьогоднішнього дня дозволяють мені ходити в їдальню. І через два дні цей старшина звільнився.