Рятівне покаяння

І тут я зніяковів – так значить і мене це чекає, і це відбудеться вже через кілька днів?! Але не встигло змінитися розположення мого духу від миру до зневіри, як прийшла інша втішаюча думка: "нам залишено покаяння..."

Ну як же, звичайно, і як тільки міг я забути! Рятівне покаяння! Воно ж у минулому стільки разів оживляло і підтримувало мене, постійно падаючого! І зараз, як ніколи, воно було так необхідно мені!

Якби ви знали – як я вхопився за цю думку. Це та соломинка, яка так потрібна потопаючому. Але що я кажу – "соломинка"? Для мене це – цілий рятувальний круг чи навіть – човен, який може безпечно ввести в тиху, світлу пристань вічного блаженного життя.

І я став докладно і щиро зі зламаним серцем виливати перед Богом всі мої діла, які обтяжували сумління і йшли врозріз заповідям Христовим. Не знаю - скільки минуло часу, але коли я від знемоги закінчив, то циновка в моєму узголів'ї виявилася мокрою від сліз – сліз каяття і подяки. І так стало на душі спокійно і мирно, що готовий був прийняти будь-який вирок із вуст моїх обвинувачів, і прийняти його не як вирок від них, але як від самого Господа – Творця всіх нас. І стали мої тюремники навіть якось милі і приємні моєму серцю, бо бачив я їх уже не як своїх катів, але як інструмент у руці милостивого Бога, що людяно все влаштовує і корисне всім подає. І що ж таке смерть? Адже це не припинення буття, але перехід від тимчасового до вічного. Навіть якщо цей перехід буде для мене болісним, то ж достойне ділам моїм приймаю. І як тільки я від усієї душі усвідомив це – що достойне ділам моїм приймаю, то стало мені на душі ще спокійніше і легше. Єдине, що трохи турбувало і про що я особливо просив у Господа, це щоб не відправляв мене у вічність неочищеним від пристрастей моїх.

Від цих міркувань мені стало остаточно мирно і наступні дні я проводив у спокої і радості.

З часом став відчувати, що звідкись здалеку зверху пробивається до мене сила порятунку. І в якийсь момент я відчув її - я буквально побачив руку свого Ангела-хранителя і зрозумів, що він зглянувся на мої страждання... І в мене з'явилося дивне відчуття. Я відчував його підтримку і чув, як він шепоче десь зовсім поруч: «Ґолтіс, заспокійся, все буде добре...»

Я став згадувати все своє життя, розповідав хлопцям про свої подорожі, про Карпати, про Україну, про подвиги людського духу, свідком яких я був. Вони слухали з широко відкритими очима і говорили, що не вірять в безнадійність мого становища.

«Не може бути, Ґолтіс, щоб Бог залишив тебе на цей раз - адже все твоє життя він немов би ніс тебе на Своїх долонях...», – так вони казали. І щось у мені немов перемкнулося...

Настала ніч, я заснув...