У камері смертників

І посадили мене в справжнісіньку іранську в'язницю. Спочатку в зіндан. В камеру смертників вже потім перевели.

Зіндан – це глибока – метрів вісім глибиною – яма. З мене зняли все, що на мені було надіто. Ось. Сиджу я в ямі, мені туди час від часу воду на мотузці спускають, їжу яку-не-яку... Ну, і на допити піднімають...

Потім перевели мене в «люкс-камеру» для засуджених на смерть... Провели по коридорах, залізними дверима погрюкали, відкриваються чергові двері, і тут мені в ніс – сморід такий, що я мало не впав.

«Все, думаю - пропав. В ямі-то хоч повітря свіже більш-менш є. А тут - явно душогубка якась...»

Для мене ж повітря затхле – гіршого нема. Я вдома в Києві взимку балконні двері відкритими часто тримаю, бо повітря свіжого в квартирі не вистачає...

Двері за мною зачинилися.

Знімаю пов'язку з очей і бачу, що перебуваю в крихітній кімнатці – типу буди – без вікон і будь-яких ознак вентиляції... Свіже повітря потрапляє в камеру тільки тоді, коли відчиняються двері з коридору. Дихати абсолютно нічим, відчуваєш себе рибою, яку з води витягнули і на пісок кинули. І я розумію, що ось тепер буду повільно вмирати. Ніяких нар немає і в помині. Дали тонку повстяну підстилку – на бетонній підлозі спати – що ж, і на тому спасибі. І закрили двері ...

Народу в камері - дванадцять чоловік мусульман, я - тринадцятий християнин.

«Так, - думаю, - зовсім я тут чужий».

І в очі їм усім по-черзі дивлюся. І бачу – нічого подібного, не чужий я тут. Всі вони - такі ж смертники, як і я, а перед обличчям смерті – самі розумієте.

І ще ось що я побачив – немає серед них жодного пропащого негідника, жодного покидька. У всіх очі – ясні і світлі... Ну да, в'язниця-то не кримінальна, в'язниця до відомства держбезпеки відноситься...

Хвилин п'ять ми з ними один на одного дивилися, а потім я відчув: прийняли вони мене в свою передсмертну ватагу, визнали своїм – таким само, як вони...