Вигідна пропозиція

А власне події почалися з того, що мені і двом моїм друзям зробили дуже вигідну пропозицію – пригнати з Омана три крутих джипа. Ми всі троє - мандрівники, для нас такий варіант – просто мрія... Є тільки одне «але» – Іран. Я розповів хлопцям про свій сон. Вони кажуть: «Гаразд, Ґолтіс, не поїдемо через Іран, поженемо машини через Сирію і Йорданію - теж класні місця для фото і відео». Так і вирішили.

І ось ми - в Омані. Купили джипи - все в порядку, можна їхати. Хлопці почали займатися оформленням транзитних віз - сирійської і йорданської. З йорданцями - немає проблем, а Сирія візи не відкриває ні в яку. Різними способами намагалися, різні підходи пробували, два тижні витратили - глухо. Шлях через Сирію закритий.

Зрештою я запропонував плюнути на все і їхати через Іран. Дійсно, ну за що мене в тюрму саджати? Тим більше – в камеру смертників. Машини куплені абсолютно офіційно, всі документи в порядку, сам я - чоловік виключно законослухняний, принципово неконфліктний. Думаю - ну, перевірити треба. А раптом сон - ніякий не пророчий? А якщо і пророчий - не вірю я в абсолютно непохитну долю. Завжди щось можна змінити. Так я думав.

Хлопці зажадали, щоб я дав слово ніде ні з яких приводів не вступати ні в які конфлікти, громадський порядок ніяк не порушувати, ніяких приводів для сумнівів в моїй благонадійності іранським властям не давати. Загалом, їдемо через Іран.

Купили квитки на іранський паром, завантажили машини - пливемо. І трапляється мені на очі агітаційний плакат, а на ньому - вислів іранського аятоли: «Закликаю всіх мусульман до останньої краплі крові битися з американцями». Веселий початок ...

Паром прибув у Бендер-Абас – іранське портове місто на Перській затоці. І тут з'ясовується, що всю фото-і відеоапаратуру по іранських законах необхідно задекларувати. Заповнюєш декларацію, потім тобі видають спеціальний ящик, туди вся твоя техніка упаковується, замикається на замок і опечатується пломбою. На виїзді з країни потрібно пред'явити неушкоджену пломбу. Якщо ти приховав фото-або відеотехніку, або ж якщо на виїзді виявляється, що цілісність пломби на твоєму ящику порушена – загрожує тюремне ув'язнення. Якщо раптом тебе впіймають на тому, що знімаєш відеокамерою - негайний арешт. А якщо на плівці виявиться військовий об'єкт - смертна кара.

Але ці подробиці ми дізналися дещо пізніше. А в Бандрабасі я вирішив камеру і фототехніку не декларувати. «Закопав» на саме дно рюкзака, а митним чиновникам сказав, що фото-відеотехніки у нас немає. Збрехав, значить... Ну дійсно, як я можу не знімати в Ірані? Це ж давня Персія, таких унікальних ландшафтів, як там, взагалі більше ніде немає... Я не збирався знімати в містах, де мене могла засікти поліція, і вирішив, що почну знімати тільки тоді, коли виїдемо на дику природу.

Поки наші машини проходили митницю, ми змушені були сидіти в Бандрабасі в готелі. У ті часи в Ірані закони були жорсткі. Наприклад, за появу на вулиці в шортах і майці – три роки в'язниці.

Сидимо ми день у готелі, я знімаю на відео вентилятор і думаю про те, що під боком у нас – Перська затока, і що непогано було б сходити туди поплавати... Хотіли було вночі на бережок прокрастися, але щось не склалося – і слава Богу.

Ми потім вдень туди все-таки сходили і побачили, що буває, коли прямо в море виливаються каналізаційні стоки. Без якої б то не було фільтрації, без відстоювання там всякого, без хімічної очистки. Коротше - от каналізаційна труба, вірніше, навіть не труба, а просто відкритий каналізаційний канал, ось - море, по каналізації тече це саме воно і - прямо в море тут же безпосередньо і втікає... І десь кілометрова смуга моря уздовж берега – такий собі бульйон з нечистот, в якому бовтаються місцеві діти в одязі. Спека, смердота - просто катастрофа.

Слава Богу, думаю, що вночі купатися не пішли!.. Ну, і зрозуміло, тихесенько так «з-під поли» пофотографував все це. Не для того, щоб іранців в західній пресі скомпрометувати - для себе, на пам'ять... Дуже вже виразні були картинки... Цікаві кадри, напевно, могли б вийти.

Потім кожен день ми вибиралися з готелю на прогулянки, і кожен день я щось знімав. Але тільки фото. Ніякої відеозйомки. Хоча, звичайно, і з фотозйомкою можна було сильно попасти. Але це ми зрозуміли значно пізніше.

А тоді я навіть не підозрював, наскільки серйозними можуть бути наслідки такої ось «туристичної» фотозйомки. Я ж цілу плівку відклацав.

Нарешті, видали нам наші джипи. Ні на одній машині - жодної подряпини. Це нас здивувало, адже ми бачили, як паркували машини на поромі... У них там подряпина, вм'ятина – дурниця, на такі дрібниці просто не звертають уваги. А у нас же ставлення до цього зовсім інше. Подряпали б нам машини - ми б довго з замовниками розплачувалися. Джипи-то не прості – «Мазда Марва». Рідкісна експериментальна модель. Всього таких машин було випущено лише одну тисячу...

Але автомобілі виявилися в порядку – значить, Господь з нами, і все буде добре. Пророцтво якось на другий план відійшло...

Але перед нами було ще одне випробування - потрібно було проїхати по центральній вулиці Бандрабаса, так як об'їзного шляху не було. І ось це був чи не найкрутіший автомобільний екстрим у нашому житті. Світлофорів немає, правил немає, всі машини - биті, бамперами і боками один одного штовхають – це вважається нормою... А нам же не можна – вмятинка, подряпина – і ми «попадаємо на гроші». І на чималі... Уф... Але нічого, справилися...