День чудес Господніх

Постукав у двері. Мені зав'язали очі. Вивели з камери. Провели по коридорах. Заводять в кімнату, знімають пов'язку. На столі – гроші.

Кажуть:

«Ось, Ґолтіс, всі гроші, які були у тебе в момент затримання. Перелічи...»

Я кажу:

«Та Бог з ними, з грошима, ви мені життя подарували і свободу – гроші собі залиште».

«Ні, - кажуть, - так не піде, закон є закон - перелічи і забирай. Нам твої гроші не потрібні...»

Кінець-кінцем, змусили-таки мене гроші перерахувати – жоден долар не пропав, все повернули повністю.

Кажуть:

«Машину твою ми розібрали всю до останнього гвинтика, все обшукали. Ось ключі - перевір справність автомобіля і наявність всіх подарунків, які в машині лежали».

А там їх більше сотні було. Ніщо не пропало.

«Ось, - кажуть, - твоя камера, фотоапарат...»

Найбільше мене вразило знаєте що? Замість конфіскованої касети із записом вони видали мені точно таку ж – чисту, в заводській упаковці... Спеціально в Мешхеді купили в магазині. Ось так...

Але ж могли забрати все... Мене, як шпигуна, до стінки, машину – конфіскувати на користь відомства держбезпеки, гроші – поділити, їм ще б премії видали і по службі подяку оголосили б. А може, й підвищили б у званнях. Ось вам і мусульмани. Розкрили серця свої перед іновірцем, якого ворогом вважали, повірили – і поступили по правді.

І ось, коли ми вже з ними прощалися, я кажу:

«Шановні, ще пару слів дозвольте? Багато часу вашого не заберу, але сказати повинен... Говорити буду від серця – повірте мені ще раз, як повірили пару годин тому».

І я став коротко розповідати їм історії всіх дванадцяти співкамерників. Хвилин двадцять розповідав. Вони вислухали, порадилися трохи і кажуть:

«Знаєш, сьогодні день чудес. Друге диво сталося - ми даємо тобі слово Шаріату, що ніхто з твоїх друзів не буде страчений. Ми переглянемо всі справи. Когось відпустимо, комусь доведеться термін відсидіти, але в живих залишаться всі дванадцять. Ми все зрозуміли.»

Я їм повірив – вони говорили щиро. Такі люди слів на вітер не кидають. Я бачив їхні очі. Шкода тільки – не бачив я того, що творилося в камері, коли в'язням оголосили про помилування.

Що ж далі?

Сідаю в джип і їду по компасу – орієнтуватися на їхні дорожні знаки неможливо – виставив азимут, пробираюся по Мешхеду в напрямку Серахса. І в дзеркало поглядаю: за мною "хвіст". Ну, це природно – вирішили мене трохи «провести».

І тут я бачу, що зараз у мене закінчиться бензин. Грошей іранських немає. Долари поміняти за законом я можу тільки в банку. Розплачуватися за товари та послуги валютою - знову потрапити туди, звідки щойно вибрався. А «хвіст» не відстає. Не було б його – розплатився б валютою – там її охоче приймають, хоч і карна це справа. П'ять років в'язниці за розрахунок у валюті або обмінні операції між приватними особами. А банки всі закриті – друга половина дня вже...

Розумію: доведеться ночувати в Мешхеді – чекати завтрашнього дня, щоб гроші «по-правильному» обміняти і заправитися. Абсурд! Ну як я тепер – після всього, що сталося – можу таке витерпіти? Ніяк не можу. Під'їжджаю до заправки – прошу залити повний бак, даю десять доларів – але так, щоб людину не підставити – кажу:

«Обережно, за мною хвіст…»

Він швидко ховає гроші, киває, наливає повний бак – все пройшло гладко, хлопці з машин супроводу нічого не помітили ...

Загалом, заправився, купив за долар ящик цитрусових, пробрався крізь плутанину вулиць, виїхав за місто. Дивлюся - «хвіст» відстав. За міську межу мене вивели, розвернулися і поїхали. На заході сонця зупинився на тому місці, де мене заарештували, подивився на сонечко і відправився в Серахс.

Я знав, що друзі мої, як сказали, що будуть чекати – то мусили чекали. Це не ті люди, які говорять і не роблять. В Серахсі біля готелю стояли їхні машини. Я запитав у служителя, в якому номері хлопці зупинилися. Підходжу до дверей, чую – бу-бу-бу – розмовляють. Слів не розібрати, але голоси – сумні-пресумні... Я заходжу – і тут історія закінчується...