Вранці прокидаюся, розповідаю співкамерникам про свій сон. І вони – всі, як один – надихнулися, кажуть:
«Ґолтіс, швидко записуй промову свою!»
Стали в двері стукати, попросили охоронця, щоб приніс папір і ручку. Той кудись збігав, приніс огризок олівця і клаптик папірця...
Я бачу – на ньому навіть тезисно нічого записати мені не вдасться. І відчуваю, як втікає від мене інформація, ховається кудись, забуваю я промову – і нічого не можу вдіяти, оскільки навіть ниточка, що пов'язує мене з моєю промовою – і та розчиняється...
Тут відкриваються двері і мене викликають на допит...
Пов'язка на очах, ведуть коридорами, вводять в кімнату для допитів, ставлять на коліна обличчям до стіни. Це - стандартна процедура.
І тут я чую за спиною незнайомі голоси. Розмовляють троє чоловіків – раніше жоден з них мене не допитував. Голоси мужні і, судячи по тону, належать людям, що значно більше інтелігентні, ніж ті офіцери, з якими мені доводилося спілкуватися раніше. Я не знаю мови і не розумію, про що вони говорять.
Але голоси - дуже «правильні», голоси справжніх воїнів, голоси мужніх людей, з якими я можу прямо спілкуватися «від серця до серця»... Вони сподобалися мені – з першого почутого мною звуку.
Однак до спілкування ще далеко: адже я для них поки що американський шпигун, ворог. А такі люди з ворогами не церемоняться і ні на яке компромісне спілкування не підуть. У той же час я зрозумів, що це якраз і є «трійка» – та, що замінює тут суд – ці люди покликані вирішити мою долю, і їх рішення буде остаточним...
Я повинен змусити їх вислухати мене. Але як?...
І тут вони звертаються до мене через перекладача: я чую приємний молодий жіночий голос і ідеально чисту російську мову... У мене буквально серце завмерло. Дівчина-перекладач! Та, про яку попереджав мій Ангел-охоронець! І я кажу:
«Дівчино, мені тебе послав сам Господь. Я бачив сон, мені необхідно вимовити свою вирішальну промову, вона займе хвилин сорок, але вони повинні її вислухати, бо я буду говорити з глибини свого серця і звертатися буду до їхніх сердець, адже я їм не ворог, хоча вони мене таким і вважають».
Тут іранці роздратовано втрутилися, на своїй мові почали вимагати від неї, щоб вона припинила зі мною спілкуватися, а тільки перекладала їхні запитання і мої відповіді. Але вона перевела їм те, що я сказав. Я відчув, як ще більше посилилося їхнє роздратування.
«Яка промова?! Які сорок хвилин?! Ми задаємо питання – він відповідає!»
Тоді я сказав, що чудово розумію їхнє ставлення до мене, розумію, що порушив закон, і готовий понести покарання. Я сказав, що готовий до смерті й самої смерті не боюся. Але є Закон, який вище всіх інших людських законів, який однаково діє завжди і скрізь – незалежно від політичної системи, релігії, нації. Цей Закон - Закон совісті. І моє звернення – звернення до них не від мене особисто, але від імені саме цього найвищого Закону. Тому я прошу їх вислухати мене. Не важливо, яким буде їх вирок для мене особисто, однак можуть бути й інші люди, які опиняться на моєму місці – такі ж, як я – ті хто не збирається завдавати зло народу Ірану, хто вважає всіх людей братами і бажає їхній країні лише могутності та процвітання. І якщо вони вислухають мене зараз, то, можливо, в майбутньому зможуть краще розрізняти ворогів і чесних людей.
І я почав говорити. Слова, які, начебто, забулися, самі собою полилися з мого серця. Судді замовкли – це був монолог. Я говорив, дівчина перекладала.
Минуло хвилин сорок. Я сказав все і замовк.
Вони теж не вимовляли ні слова. Кілька хвилин мертвого мовчання...
А коли вони стали обговорювати між собою те, що я сказав, я раптом почув, що голоси їхні втратили свою жорсткість. Дівчина взагалі розплакалась і, схлипуючи, сказала: «Ґолтіс, начебто, все добре».
Хвилин п'ять вони радилися. Потім один з них – напевно, старший за званням – заговорив. Дівчина перекладала:
«Ґолтіс, ти знаєш, сталося диво. Твої слова справили переворот в наших душах і в наших серцях. Ми не будемо говорити багато слів. Ти вільний».
Дівчина, після того, як перевела ці слова, просто розридалася.
А вони кажуть:
«Ґолтіс, іди в камеру, візьми свої речі, попрощайся з друзями... А тоді повернешся, бо ми чекаємо тебе для останнього слова».
І я чую, що плаче не тільки дівчина, їхні голоси – голоси цих мужніх людей, високих чинів держбезпеки постійно воюючої країни – теж тремтять.